На твердій землі

– Не можу окреслити точно. В кожному разi не самий конфлiкт, а й гармонiя. Вимоги серця, крови, гормонiв. Можливо також мрiя… Туга. Також романтика. Навiть спорiдненiсть душ. А в молодостi, це солодкий чад серця… Зрештою, це знанi речi, чи варто повторятися, – казав я переконливо.

– Але ж ви кажете, що це вимога крови, гормонiв, – не здавалася Марта.

– Так каже медицина. І я iй вiрю. Є ще й закон розмноження, – казав я зверхницьким тоном.

– А скажiть: чи ви направду такий черствий, а чи тiльки вдаете, – робила своi висновки Марта i ii намiри були виразнi.

За ii бажанням я мусiв бути зовсiм iншим – покiрним; слухняним, пiддайним, романтичним, героiчним, лицарським, вона любила гарнi слова, поетичнi образи, якi вона слухала, не спускаючи великих, пивних очей з мене, що мене i бентежило, i разом iнтригувало.

– А як ви думаете? – питав я на ii питання.

– Думаю… Що ви… вдаете. Ви не такий, – казала вона.

– Цiкаво, який, – казав я далi.

– Ви… Можете бути гарним… І добрим… Але ви не хочете.

Я вiдгадував також, що мала вона на думцi. Це була Лена. Марта це чула дуже виразно, ii це виводило з рiвноваги, не знала, чим i як мене покарати, i остаточно зводила все до впертого, засадничого протесту. Розумiеться, я намагався позбутися Лени, вона була для мене тягарем, але Марта не була в силi менi допомогти. Дарма, що ми були так загрозливо близько, дверi ii спальнi проти моiх дверей, коли вона входила до ванни i пускала воду, я не тiльки ii чув, я ii бачив, тонка наша стiна не давала охорони, а до того легкi кроки, шелест халату, запахи парфумiв.

Трохи згодом цi нашi раннi збирання прибрали виразу таемноi гри двох невидимих привидiв, якi порозумiвалися мiж собою стуканням речей, скрипом помосту, шумом води, дзвоном посуду. Кожний i той найменший порух тишi мав свое значення, атмосфера була наладована електронами контактiв, я виразно вiдчував присутнiсть iншоi сили, яка тиснула на мене зо всiх бокiв i гамувала свободу всiх моiх рухiв.

А одного разу, чомусь несподiвано, до моiх дверей застукано. Моя постiль була розбита, моя пiжама розхристана, на електричнiй плитцi варилась кава, а Марта, не чекаючи вiдповiдi, у своему пишному, жовтому халатi, стояла у дверях i командувала:

– Павле! Ми з Михайлом домовились, що ви будете снiдати у нас.