На твердій землі

– Але ж… Слухайте! Ви ще не домовились зi мною, – навмисне намагався я бути нечемним.

– Мiй друже! Там у кухнi чекае снiданок! – i вона вiдiйшла униз по сходах.

І що за терор? Що менi залишилося? Гасити плитку, натягати одяг i квапитись вниз.

– Ви не конче мусите одягатися, як на бал, – казала Марта. – Ми дома. І не будьте дурним. Я готую собi – чому б не одна особа бiльше. І взагалi – чому ви це берете так формально? Сiдайте. Я вже поснiдала, – i вона вийшла до другоi кiмнати.

Я з цим не годився, я нiяк не годився, я весь протест, але разом я безвольна iстота, яка не знае, як на це реагувати.

– Як, по-вашому, сьогоднi погода? – питала з другоi кiмнати Марта.

– Думаю, що гаразд. Шiстдесят п’ять, казало радiо, – вiдповiдаю, заiдаючи яечню з ковбасою.

– Я вчора змокла, – казала Марта.

Слiдував дiалог про погоду, час тiкав, Марта виходила в повному нарядi – бiлий з чорними крапочками, новенький плащик, яскраво пiдмальованi уста i чорний, легкий, солом’яний капелюшок.

– До побачення, – казала вона.

– Правдоподiбно не буде часу, – вiдповiв я.

Вона кивала на мене пальчиками в бiлiй рукавичцi, кокетливо посмiхалася, вiдчиняла дверi, у дверях ще раз кивала пальчиками i вiдходила. Я кiнчав накинутий снiданок, розважав, як вiд цього звiльнитися на майбутне, йшов наверх, збирався на роботу, шановний пан Белбасi зi Сi-Бi-Сi[44 - Сi-Бi-Сi (англ. CBC; Canadian Broadcasting Corporation) – одна з найстарiших i найбiльших канадських телерадiомовних компанiй.] розважав мене розмовами, музичними вставками, iнформацiями про час, про погоду, перед вiкнами на пiддашшi вже метушилися зграi горобцiв, я кидав iм кришки хлiба, метушня збiльшувалась, я посмiхався, надягав макинтош i виходив.

Вулиця в цей час звичайно завантажена школярами, рiзного вiку хлопцiв i дiвчат, якi течуть довгою течiею в напрямку заходу, де там далi на пригiрку виднiють дахи двох великих шкiльних будiвель, на хiдниках вже повно листя кленiв, в обох напрямках обережно проiжджають авта i на розi, бiля напису «стап» пустуе гурток найменших школярiв, що очiкують на шкiльний автобус.

Я звичайно доходжу до найближчого перехрестя, повертаю влiво, йду здеформованим хiдником, на якому завжди пiсля дощу стоять калюжi води, доходжу до зупинки на краю Гай-Парку i вулицi Блур, намагаюся як найскорiше зловити зелене свiтло, переходжу динамiчно-рухливу вулицю i бiля станцii бензини «Саноко», пiд величезною рекламою Домiнiального банку, чекаю на трамвай.