На твердій землі

Оркестра зробила малу перерву, танцююча маса зупинилася, але не розходилась, чекаючи на другу половину танцю. За хвилину з глибини залi донеслась проймаюча мелодiя танго роз[68 - Танго роз (iтал. Tango delle rose) – один iз саундтрекiв американськоi романтичноi драми «Касабланка» (англ. «Casablanca», 1942). Авторами вiдомоi «Пiснi троянди» (1928) були Альдо Боттеро (англ. Aldo Bottero) i Фiлiппо Шрайер (англ. Filippo Schreier).], i маса знов почала рухатись.

– Вiдкривайте бал, – звернувся я до Михайла.

Вiн запросив Марту, вона з ваганням погодилася, докiрливо глянула на мене, i я залишився сам у гущi людей.

Вiдчувалось багато надзвичайного, я любив феномени, фантастичнi реклами, лiтаючi тарiлки, любив гру серця. Вимагалось бiльшого ефекту, i я почав шукати буфету. Продираючись крiзь масу людей, я ще раз наткнувся на Маню Зарубовську з ii гарними, оголеними плечима, якi пiд штучним сяйвом свiтляних дискiв мали кольор староi бронзи.

– Вона вас шукае! – шепнула вона знов i так само зникла.

Я рiшуче не мiг дати зi собою ради, це обурювало. Не пiти ж i не кинутись у прiрву. Я ще збiльшив зусилля, щоб прорватися до буфету, знайшов його у вiдлеглому кутi злiва вiд голосноi оркестри, обложеного армiею людей iз склянками ситого, лукулiвського[69 - Лукулiвський – вiд фразеологiзму «лукулiвський бенкет», що означае незвичайно багатий, вишуканий бенкет. Походить вiд iменi знатного римського полководця, консула Луцiя Лiцинiя Лукулла (Lucius Licinius Lucullus; 117 до н.д. – 56 до н.

д.), який на схилi лiт прославився любов’ю до розкiшних бенкетiв.] настрою. Моя поява викликала сенсацiю, знайшлося багато знайомих. А! О! Давно не бачились! Купили нову хату! Гратулюю! Виклики, оклики, гратуляцii, нiби я перемiг боксера Люiса[70 - Джозеф Луiс Берроу (англ. Joseph Louis Barrow; 1914–1981) – американський боксер-професiонал, чемпiон свiту в суперважкiй вазi.]. У моiй руцi механiчно з’явилася склянка з рай-вiскi[71 - Рай-вiскi (англ. Whisky Paradise) – вiдома марка iталiйського вiскi. ], появився друг i приятель ще з Европи Степан Снилик, той самий, що «оформив мою хату», який встиг оформитись також i виглядав як американський футбольний м’яч з округлим теплим носом i бiлою пiнгвiновою манiжкою на тлi чорного англiйського одягу.

– Прогресуемо, – казав Снилик. – Як хата? Не бери цього поважно. Маю для тебе солiднiше дiло. Випий ось чарку i бери другу. Я сьогоднi «целебрую». А все-таки в Роял Йорку було краще. Цей готель… Нiчого, нiчого.