На твердій землі

Мода… Щось, як вiршi Полусонцевоi, але там було де розгорнутись. Наша громада множиться. Хати йдуть, як нейлоновi панчохи, купив – двадцять, продав – тридцять. Раджу i тобi ворушитися.

До нас пiдходили, вiдходили, творили гурти, реготали. Власник «Луцiв енд Брос Ко»[72 - «Луцiв енд Брос Ко» (англ. Lutsiv& Bros Co) – назва вигаданоi письменником компанii.], власник «Дженерал Клiнiнг»[73 - «Дженерал Клiнiнг» (англ. General cleaning) – клiнiнгова компанiя.], власник «Дженерал Вуд Стор»[74 - «Дженерал Вуд Стор» (англ.

Woods General Store) – назва мережi продуктових магазинiв у Канадi.]. Безодня власникiв, моi кишенi заповнились вiзитiвками, колишнi хлiбороби Украiни, всiлякi в’язнi всiляких тюрем, таборяни Дi-Пi, нацiоналiсти, соцiалiсти, монархiсти, правi, лiвi, об’еднанi залею Парк Плаза, надхненнi рай-вiски i оркестрою Ябця Яблонського.

Мене замотали у вир алкоголю i бiзнесу, нiби медальйон ватою, мое обличчя набрало кольору полуницi, язик розв’язався i молов, як жорна, що лиш не сип, здавалось я потрапив на iншу планету i закрутився солодким крутiжем блаженного буддiйського раю.

Та все-таки я не зрiкався туманного намiру вирватися з цього буфетно-бiзнесового едему, бо десь там у непрогляднiй далечi майорiла одна згадка, яку я намагався пiймати рукою. Я робив зусилля прорватися i знайти щiлину у мурi бiлих манiжок, можливо, я зробив щось в цьому напрямку i зовсiм не помiтив, коли i як, знiчев’я, як привид, як царiвна пiдводного царства, з модерно-атомовою, сiро-попелястою зачiскою появилася передi мною Лена.

Наскiльки все-таки жiнка вiдважнiше вiд нас, чоловiкiв, ество, вона стояла передi мною у моднiй, сiрiй, мiшкуватiй, а ля Париж, сукенцi, зi сартрiвською екзистенцiалiстичною усмiшкою, зовсiм незалежно i виразно дивувалася виглядом моеi спантеличеноi подоби. І едине, що мене рятувало вiд загибелi, це алкоголь з його чудодiйними властивостями позбавляти людину людського вигляду. Лена невмолимо стояла передо мною, нiби кат зi сокирою, ii широкi уста розтягалися у знiяковiлу посмiшку, i я почув, нiби з-за стiни, ii гаркавий голос:

– Не пiзнаете мене, Павле? – i простягнула менi руку, яка видалась менi неймовiрно довгою.

– Чи я пiзнаю? О! Це iй-богу вона! Звiдки? Як? Коли? Лено! – я захлинався, нiби потопельник.

– Шукаю вас цiлий вечiр, – далi чую ii намацально- реальний голос, нiби я чув його учора. – Де ви пропадаете?

– Де пропадаю? П’ю. Ось з тими капiталiстичними акулами.