На твердій землі

А де ви тут взялися? Чи можна торкнутися? Так! Лена! – театрально казав я, що ii бавило, i вона поблажливо пiдсмiхалася.

– Приiхала навiдати друзiв, – казала вона.

– А як з недрузями? Наприклад, я? А де ваш шановний чоловiк? Як приемно звучить: чоловiк, газбенд, ман, муж!

– Чоловiк, газбенд, ман – дома, – казала вона. – А ви, бачу, виключаете себе з числа моiх друзiв.

– Це хочете сказати – я? Провокацiя.

– Ви так поставили питання… Не я.

– Горда невиннiсть. Вибачте. А газбенд дома. І як ви могли? Забуваете, куди ви попали.

Чи ви знаете, що ви мiж пiратами? Професiйними контрабандистами? Насильниками й людожерами?

– Не забуваю. Менi саме таке товариство iмпонуе.

– Що вас тут розiрвуть?

– Готова на розтерзання.

– А коли ви з’явилися? Маю на увазi Торонто.

– Учора.

– Грiшниця! Мiй телефон Джi-Ю 3252.

– Звiдки могла знати? В телефоннiй книзi вас ще немае.

– Цiле Торонто знае. Спитайте на вулицi першого газетяра. А де ви зупинилися?

– У Манi.

– Зарубовськоi? Та, що вперто мене бойкотуе? І не каже, за що.

– А може, ви знаете, за що.

– Я ще не е аж такий ясновидець.

– Цiле Торонто знае.

– То кажiть! То кажiть! Щаслива i радiсна, мадам…

– Соренсен.

– Ясно – Соренсен. Нарештi. І щаслива.

– Ясно, щаслива. Може, запропонуете якийсь коктейль… Для бiльшого щастя, – казала Лена.

– Вибачте! Розумiеться. Що ви п’ете? Чи по-старому?

– На цей раз звичайна вiскi. Без нiчого.

– Пам’ятайте, що ви мiж пiратами.

Розiрвуть.

Я кинувся в атаку на вiскi, проломив буфетну чергу, роздобув двi склянки «рай» зi содою i льодом (дабл i ще раз дабл!) i вирвався назад – переможний i радiсний, по дорозi натрапив на Михайла, який прибув сюди, мабуть, з тiею самою мiсiею, нагадав менi Марту, побачив Лену, все зрозумiв, вдоволено посмiхнувся i заняв мiсце у лавах буфету.

– Павле. Але я просила… – кинулась до мене Лена.

– Чистоi. Розумiю. Зараз дiстанемо ще. Вибачте.

– Добре й так.

– Зараз! Зараз! – метушився я невiдомо чому зi склянками в обох руках, оглядався за мiсцем, i на диво нам пощастило – столик, залитий кольоровою рiдиною i заставлений порожнiми пляшками з дуже бурхливим краевидом у кутi пiд чорною стiною.

Я згорнув набiк пляшки, паперовою серветкою витер калюжi «севен-ап»-у… – Чи ж не чарiвне гнiздечко, – захоплено казав я.

– Ідеальне, – смiялась Лена.

– Лиш погляньте, що отам дiеться, – вказав я на публiку.

– Веселяться.