На твердій землі

– Чи ж не бурхлива радiсть? Бачите, що дiеться з нашим Торонтом? Чуете? Розтяжна, степова… Чудово! Отже, за радiсть! – i ми пiдняли склянки.

– За радiсть, – казала Лена.

– Ох, та безбожна флейта. І як вона баламутить «Розпрягайте, хлопцi, конi». Тож ви також з Харкова!

– З Харкова – казала Лена.

– І скажiть… Признайтеся. За яким таким циганським законом, ви так ганебно мене залишили? Чи вас не мучить сумлiння? Отже, за зустрiч! – i я пiдняв склянку.

Лена пила також.

– Павле, – казала вона по хвилинi надуми.

– Мовчiть! – стукнув я по столу кулаком.

– Я вас не залишила, – спокiйно повторила вона свое i зосереджено дивилась на мене.

І я раптом замовк. Менi видалось, що вона говорить якусь правду. Я вiдчув знайомi нотки ii мови… Нашi очi визивно зустрiлися, було замало свiтла, щоб бачити iх вираз, але я вiдчував. Наступило раптове вiдпруження.

– Менi хочеться когось вдарити, – вирвалось у мене.

– Перед вами стiл, – вiдповiла Лена.

– Чортова справа! І кому це потрiбно? – лютував я.

– Ви ж тодi обiцяли, – казала далi Лена.

– До чорта ясного… Коли i що обiцяв?

– Телефонувати.

– Куди i кому?

– Ви! Менi! Пiсля балю в Каса-Ломi[75 - Каса-Лома (iсп. Casa Loma) – неоготична замкова садиба сера Каса Ломи, розташована на пагорбi в Торонто. Вiд 1937 року функцiонуе як музей.]. Я ж просила. І дала вам телефон. І чекала цiлий день. І чому ви не телефонували?

Я був п’яний, моя голова варилася, як котел з брагою, але я враз задубiв.

– Я ж телефонував! – вирвалось у мене сливе розпачливо. Цiлий день.

– Але куди i кому?

– На Шша[76 - Шша – так герой вимовляе назву краiни (США).]!

– На Шша! Я ж вам… – i вона замовкла.

Я мовчав також. Я зрозумiв. Вона дала менi телефон Зарубовськоi, а я переплутав.

– Леночко! Знаете! Мене мало повiсити! Мене треба розiрвати на шматки! – викрикнув я, схопив свою склянку i випив до дна.

Але мое оп’янiння швидко проходило, я був приголомшений, не мав нiяких слiв пояснення. Анi виправдання. Я вперше зрозумiв цiлу цю вийнятково безглузду, безмiрно судьбоносну ситуацiю.

– Фу! – вирвалось у мене. – Чи ви будете тут ще завтра?

Вона подумала i вiдповiла:

– Нi.

– Прокляття! – вiдповiв я. – Чому б вам не зiстатися? Один тiльки день.

– Який сенс?

– Сенс? – вирвалось у мене.

– Як би ви це назвали?

– Маете рацiю, маете рацiю. Вибачте.