На твердій землі

Коли б всi люди так на це дивилися – не було б сiмсот мiльйонiв китайцiв на землi[80 - Ви писали чудовi листи… – в архiвi письменника зберiгаеться 16 листiв до Люби Генуш, датованi 1952–1968 роками.], а в небi не було б спасiння… вiд цiеi повенi грiха.

– Таким я е. Я вибрав спротив. Не кiлькiсть, а якiсть.

– Кiлькiсть, якiсть – яка рiзниця. Головне… Не знаю, як це назвати. Чи це може бути «щастя»? Якщо це е взагалi.

– По-моему, е. За далекими свiтами, за глибокими морями, за високими горами.

Чи наша зустрiч не був гарний доказ?

– Ви були зi мною щасливi? – питала вона по надумi.

– Нi.

– А чому?

– Бо ми не скiнчили початого.

– В такому разi ми маемо ще надiю. Коли б скiнчили – що далi?

– Розумiеться, коли б дивитися крiзь такi окуляри. Для мене не лишень пристрасть. Для мене поеднання, злиття. Маю на увазi два бiгуни. Якась умовна вiчнiсть, ще одно людське життя. Я знайшов початок, але не знайшов кiнця. І не це хотiв сказати… Не кiнця, а закiнчення чи продовження, чи тривання.

До кiнця всiх кiнцiв, у межах нашого тривання. Не погоджуюсь на цю хвилеву зустрiч з вами, з першоi хвилини нашого знайомства я вiдчув приречення. Ми мусiли бути цiлiстю. Мене не треба переконувати, що ви не були б iдеальною жiнкою, матiр’ю, дружиною, я не шукав у вас саме iдеального iдеалу, але я шукав i знайшов щось значно бiльше, чого не висловиш словами, але що виповняе мене по самi вiнця i що робить мене щасливим. Може, це i е любов. В кожному разi це одна з найбiльших дорогоцiнностей, за яку безконечнi поколiння людей вели, ведуть i будуть вести безконечну боротьбу. Для мене це основне.

– О, як це гарно, Павле! – вирвалось у неi ii знане речення, яким вона звичайно висловлювала свое захоплення.

Нашi очi зустрiлися, ми дивилися крiзь морок одне одному в глибину глибин i хотiли сказати правду правд… Мiж нами запала мовчанка, яка тривала деякий час, нашi склянки були допитi, збоку далi бушувала цiлковито п’яна заля, мiж нами лишалася недосказанiсть.

– Чи мiг би просити? – перебив я мовчанку.

– А чи ви вже все сказали? – запитала вона.

Менi здавалося, що вона не наставлена на танець.

– Пригадуете, як ви часто казали: я це вже чула? Чи ми вже все сказали?

– Я помилялася.

– Не можемо все сказати. Не в нашiй силi.

– Котра година?

– Скоро кiнець.

– Ну, так iдемо.

І ми танцювали. Лена танцювала байдуже. Зовсiм iнакше, нiж колись.