На твердій землі

Цi двi постатi – бути в життi i бути в дзеркалi, прикметнi ii природi. Я бачив виразно, що вона розгадувала моi думки.

– Чи ви не займаетесь часом кабалою[108 - Кабала – духовне мiстично-фiлософське вчення юдаiзму.]? – запитала вона несподiвано.

– Займаюсь, – вiдповiдав я спонтанно.

– Дуже цiкаво. Навчiть i мене цiеi штуки.

– Хочете?

– Навiть дуже.

Я чув приливи i вiдливи моря, я дивився в ii очi, взяв зi столу шматок паперу, взяв олiвець i сказав:

– Напишiть менi ось це речення – «я е людина вперта».

– Чому якраз це?

– Не питайте, а напишiть.

Вона погодилася i написала. Пiд ii написом те саме речення написав я. Потiм я вiдрiзав окремо обидва написи, змiшав папiрцi i подав iй.

– А тепер вгадайте, котрий напис мiй, а котрий ваш.

Вона була гостро вражена подiбнiстю обох стилiв письма, вона, розумiеться, вгадала свiй напис, але дивлячись здивовано менi у вiчi, казала:

– Але ж ви вмiете наподоблювати.

Я заперечливо похитав головою.

– А що це, по-вашому? – запитала вона.

– Звичайна спорiдненiсть вдач.

– Як вам це прийшло на думку?

– Можливо вiдчув.

– В такому разi ми нiколи не… зрозумiемось.

– Ви хотiли сказати – не зiйдемось. Бо ми вже розумiемось.

– Ви так добре знаете людей. Чи вмiете читати з долонi?

– Можливо, – зблефував я, бо нiчого такого не вмiв.

– Ви в це вiрите?

– Вiрю.

– Давайте руку… Лiву…

Вона подала свою руку, я взяв ii делiкатними, нiби якусь святiсть, дотиками i положив ii догори долонею на свою гарячу лiву долоню.

Їi рука була тонка, з довгими музичними пальцями, бiла, костиста з делiкатним зап’ястям i гарно полiрованими нiгтями. Їi долоня була покреслена справдi цiкавими, дуже несподiваними i примхливо вложеними, нiби iнкрустованими рисами з виразним трикутником посерединi, довгою «лiнiею життя» i вулканiчно опуклим так званим верхом Аполлона[109 - …так званим верхом Аполлона… – подушечка на руцi, яка пiд безiменним пальцем.], з виразним на ньому дуже своерiдним, хрестиком. Я нiчого на цьому не розумiвся i не конче в це дослiвно вiрив, а лишень цiкавився, як певним явищем справдi загадковим i iнтригуючим. Я дивився на цю мiстерiйну картину спокiйно, роздумливо, можливо, здивовано. Лена була помiтно зацiкавлена.

– Будете довго жити, – обережно почав я. – І, можливо, успiшно. Але турботливо, iнколи бурхливо. Вашi бажання будуть вдоволенi аж у високому вiцi. Будете хворiти. Маете великi здiбностi… Передусiм мистецькi.