На твердій землі

Таке впорядкування простору, на думку головного героя, мало б стати втiленням омрiяного «раю». Однак вiн не рахувався зi смаками обраницi, i недопасованiсть будинку до вподобань художницi пiдкреслено в романi кiлькома деталями: зовнi боковi стiни з великими вiкнами i трохи похиленим на один бiк дахом вносили у загальний вигляд споруди дисонанс, а пусте ателье виглядало лишень незграбною кiмнатою. «Не для мене, – резюмувала Лена. – Замале, затiсне, заблискуче». Вона не могла триматися однiеi точки опори, ii не приваблював космос, а манив хаос, як це видавалося Павловi.

А його потреба подолати «бездомнiсть» i «безпритульнiсть», концепцiя «твердоi землi» потребували не химерностi й екстравагантностi, а постiйностi та надiйностi. Ось чому для Павла все завершилося жорстоко-педантичним зарученням i формальним весiллям iз Катрусею. Лена була квiнтесенцiею духовних та естетичних поривiв героя-iнтелектуала, Ізольдою його снiв, найпотаемнiшою ностальгiею. Водночас вона стала втiленням плотського духу чи задоволення плотського голоду, iнструментом тiлесноi насолоди. Павло страждае через усвiдомлення протирiччя, через нестерпну напругу розуму, який живе цим протирiччям i який однаковою мiрою прагне i втiхи, i реалiзацii омрiяного iдеалу. Одруження з Катрусею стало компромiсом зi свiтом, у який вiн вростав.

Отже, у романi «На твердiй землi» перемагае патрiархальна мiщанська мораль, що трактуеться письменником як позитивна рiч. Це мораль продовження роду людського i розвитку суспiльства.

Шлюб е втiленням рiвноваги (а саме цього прагнув Павло!) i стабiльностi, у ньому Самчуковi героi вбачають красу, поезiю, традицiю. У шлюбi, на думку письменника, захована надiя на щастя. Загальне визначення цього феномену знайти доволi складно, однак увага письменника до серйозноi фiлософськоi проблеми не була випадковою. Їi актуальнiсть для багатьох украiнських емiгрантiв обумовлювалася вiдсутнiстю продуктивноi програми побудови щасливого людського життя в умовах вимушеноi емiграцii. На питання «чи е щастя?» устами головного героя письменник вiдповiдав: «…е. За далекими свiтами, за глибокими морями, за високими горами», наголошуючи тим самим на невловимостi, iлюзорностi цiлковитоi задоволеностi буттям-у-свiтi. Людина постiйно прагне здобути щастя, що для У. Самчука було цiлком природним, хоча й суперечливим, оскiльки великого щастя людина боiться так само, як i великого нещастя. Одного – щоб не згубити, iншого – щоб не знайти.