На твердій землі

], i передав я його не конче дотепно, в моiй особистiй мовi нема адекватности його настроiв, але менi подобалась та декламацiя, яка гармонiйно зливалася з ii тiлом i з ii настроем. Я розумiв той ii, як повiнь, як гiрська лавина, всепориваючий, нестримний гiн ii сильного жiночого пориву i ii прагнення цiлою гамою загравань накинути менi свою волю. О, я знав, що вона i така сильна, що ii гра майже зайва, але я також не бажав продати себе дешево i без змагання.

Це наше напружене борюкання перервав знов дзвiнок телефону знизу, iй зачасто дзвонили, мене це сердило, i я не мiг цього заховати.

Вона з мiсця зривалася i, навiть не вибачившись, прожогом бiгла вниз, нiби там вибухла пожежа, iнколи довго барилася, а коли верталася, мала таемничу, змовницьку мiну, що мене нервувало ще бiльше.

– Ви щось кажете? – могла вона невинно запитати, коли я не озивався першим.

Я вiдривав погляд вiд ii картини i питав:

– Чому ви тримаетесь якраз цiеi теми? – маючи на увазi картину.

– Я вам сказала.

– Тим вiршем?

– Народження. Зростаючi круги.

– Ви не песимiстка?

– Але ви песимiст.

Вона виразно натякала на мою нетерпеливiсть… На ii телефони… На ii незалежнiсть. Я намагався забути довгi телефони, не питати, з ким вони i для чого, тримати стиль i рiвновагу. А коли вiдходив, вона несподiвано казала:

– Приходьте завтра. Хочу вас малювати.

Вона нiколи ще не казала прийти «завтра». Звичайно це мав бути тиждень, або хоч кiлька днiв рiзницi…

Другого дня вона справдi мене малювала, у хатi було душно, ми вийшли на заднiй двiр i примiстилися на травнику пiд дубом.

Лена була у своему замащеному фарбами халатi, iй це дуже личило, я сидiв на стiльцi непорушно й спостерiгав ii фiгуру, рухи, вираз. У цiй своiй ролi вона виглядала чарiвно або чаруюче i я, можливо, вперше почав думати про одруження з нею – еретична, боязлива, непевна думка, бо уявити ii в ролi дружини, господинi i матерi поки що не було можливости.

– Слухайте, Павле… Прошу мене не роздягати, – казала вона мiж iншим.

– Вибачте. Хто вам сказав? – питав я.

– Вашi ласi, котячi очi. Це може вплинути на портрет. Мовчiть, мовчiть!

По двох годинах роботи вона залишила мольберт, вiдложила палiтру i простягнулась горiлиць на травi, заложивши пiд голову обидвi руки. Їi груди пластично випиналися з-пiд халату.

– Лягайте, Павле. Дивiться який високий… Що це? Дуб?

– Дуб, – казав я.

– Яка велична рослина.