Смарагдове місто Країни Оз

Можливо, дiвчинцi теж доведеться працювати.

Вони нiчого не сказали племiнницi, щоб не засмучувати ii заздалегiдь, але одного ранку Доротi застала тiтоньку Ем на кухнi, коли та невтiшно плакала, а дядько Генрi заспокоював дружину, як мiг. Тодi iм i довелося про все розповiсти Доротi.

– Нам доведеться покинути ферму, – зiзнався дядько Генрi, – i тинятися по свiту, щоб заробити собi на життя.

Доротi притихла i дуже серйозно слухала дядька. Їй i на думку не спадало, що могло статися таке нещастя.

– Про себе ми не турбуемося, – додала тiтка, – але як бути з тобою? Ми любимо тебе як власну дочку, а тепер тобi доведеться жити в нуждi, заробляти собi на хлiб. Але ти ще зовсiм дитина, щоб працювати.

– А що я зможу робити, щоб прогодувати себе? – поцiкавилася Доротi.

– Можеш пiти в служницi, ти ж така господарочка. Або нянею… не знаю, там видно буде. В усякому разi, поки ми з дядьком Генрi матимемо сили тебе утримувати, ти не працюватимеш, я тобi обiцяю.

Натомiсть пiдеш до школи. Тiльки знаеш, люба, ми не дуже-то впевненi, що нам вдасться знайти роботу. Кому потрiбнi хворi люди похилого вiку?

Доротi усмiхнулася.

– Смiшно, правда? – сказала вона. – Я, Принцеса Краiни Оз, працюватиму служницею в Канзасi!

– Принцеса? – здивувалися старенькi.

– Так. Озма зовсiм недавно повiдомила менi про це, а ще вона запрошувала мене до себе жити, у Смарагдове мiсто.

Подружжя перезирнулося мiж собою, не знаючи, що й думати:

– І ти можеш повернутися в казкову краiну?

– Так, i дуже просто!

– Але як? – здивувалася тiтонька.

– Щовечора, – почала Доротi, – о четвертiй годинi Озма дивиться на мене за допомогою своеi Чарiвноi Картини. Я подам iй умовний знак, i вона одразу перенесе мене до себе в палац, адже в неi е Чарiвний Пояс, який я колись давно вiдiбрала у злого Короля Номiв.

Вислухавши дiвчинку, старенькi надовго задумались. Першою порушила мовчання тiтонька:

– Ну що ж, може, це й на краще.

Нам тебе не вистачатиме, та що поробиш. Краще тобi вирушити до своiх друзiв у Смарагдове мiсто.

– Не дуже-то я вiрю в цi казки, – похитав сивою головою дядько Генрi. – Доротi все бачить в рожевому свiтлi, а насправдi ця казкова краiна зовсiм не така привiтна, як здаеться. Як подумаю, що наша дiвчинка опиниться одна, серед чужинцiв…

– Ну що ти, дядечко, – весело мовила Доротi.