Подорожні щоденники. Вісім зошитів

Приемне вiдчуття, коли лiкар знов i знов прослуховував мое серце, повертав мене на всi боки, але так нiчого й не з’ясував. Особливо довго вiн промацував груди коло серця, це тривало так довго, немовби вiн робив це сливе бездумно.

Вночi пересварка мiж жiнками в купе, де запнули лампу. Як француженка, лежачи, кричала в темрявi, а лiтня жiнка, яку вона притисла ногами до стiнки i яка погано розмовляла по-французькому, не могла дати собi ради. Француженка вимагала, щоб жiнка звiльнила мiсце, переставила своi численнi речi на другий бiк, на задне сидiння, й улаштувалася там.

Лiкар-грек iз мого купе поганою, але чiткою французькою, що грунтуеться вочевидь на нiмецькiй, заявив, що вона не мае рацii. Я покликав кондуктора, i той iх розсадив.

Знов разом iз тiею самою жiнкою, яка, до речi, ще й графоманка. Тягае за собою теку зi стосом поштового паперу, листiвками, ручками й олiвцями, що загалом справляе вельми обнадiйливе враження.

Тепер тут, як у сiм’i. Надворi дощ, мати розкладае картки, а син пише.

Бiльш у кiмнатi нiкого нема. Позаяк вона недочувае, я мiг би називати ii й матiр’ю.

Хоч як на позiр зневажливо я ставлюся до слова «тип», а проте мушу все ж таки визнати: завдяки лiкуванню природними факторами й усьому, що з цим пов’язано, виникае новий тип людини, представником якого е, наприклад, пан Фелленберг, – щоправда, я знаю його лише поверхово. Люди з тонкою шкiрою, з досить маленькою головою, на вигляд аж надто чистенькi, з однiею-двома невеличкими характерними рисами, якi власне iхнiми й не назвеш (у пана Ф.

це – брак кiлькох зубiв, черевце), худiшi, нiж, здавалося б, того вимагае iхня конституцiя, тобто з притлумленою повнотою, з таким ставленням до свого здоров’я, нiби це не здоров’я, а сама хвороба чи принаймнi заслуга (чого я не засуджую), з усiма iншими наслiдками поглибленого так вiдчуття здоров’я.

В Opеra Comique на галерцi. У першому ряду – пан у сурдутi й цилiндрi, в одному з останнiх – чоловiк у сорочцi (яку вiн спереду ще й вiдгорнув, щоб було видно груди), ладен забратися в лiжко.

Трубач, якого я вважав би веселою, щасливою людиною (адже вiн моторний, дотепний, все обличчя обросло бiлявою бородою, яку внизу увiнчуе еспаньйолка, червонощокий, голубоокий, практично вдягнений), сьогоднi, коли ми розмовляли про його скарги на травлення, подивився на мене поглядом, який вочевидь з однаковою силою струменiв з обох очей, просто-таки iх напружив, уперся в мене, а тодi косо пiшов у землю.