Подорожні щоденники. Вісім зошитів

Нацiональний розбрат у Швейцарii. Бiлю, який ще кiлька рокiв тому був цiлком нiмецьким мiстом, через переселення сюди багатьох французьких годинникарiв загрожуе небезпека офранцузитись. Єдиний iталiйський кантон, Тессiнський, хоче вiддiлитися вiд Швейцарii. Існуе iрридента. Щоправда, в семимiсному бундесратi iталiйцi не представленi, з урахуванням iхньоi невеликоi чисельностi (десь 180 000) представництво вони дiстали б лише в дев’ятимiсному. Але змiнювати це число вони не хочуть. Готтардська залiзниця була приватним нiмецьким пiдприемством, на нiй працювали нiмецькi службовцi, якi заснували в Беллiнцонi школу, а тепер, позаяк залiзниця державна, iталiйцi хочуть мати iталiйських службовцiв i закрити нiмецьку школу.

А питання шкiльноi освiти справдi вирiшуе тiльки кантональний уряд. Загалом склад населення: двi третини – нiмцi, одна третина – французи й iталiйцi.

Хворий лiкар-грек, який своiм кашлем прогнав мене серед ночi з купе, може iсти, як сам запевняе, тiльки баранину. Вiн мусить заночувати у Вiднi, тому попросив мене записати йому нiмецьку назву баранини.

Хоч iшов дощ i згодом я залишився зовсiм сам, хоч мое лихо нi на хвилину не покидало мене, хоча в iдальнi люди розважалися всiлякими спiльними iграми, в яких я через свою нездатнiсть участi брати не мiг, зрештою, хоч нiчого доброго я не писав, а все ж таки не вiдчував нi злостi й ганьби, нi смутку й болю у цiй, втiм, органiчнiй самотностi, так нiби всерединi в мене не було нiчого, крiм кiсток. При цьому мене тiшило те, що поверх жмуту моiх закупорених кишок я, здаеться, вiдчував легенький апетит.

Жiнка принесла собi в олив’яному кухлi молоко й, повернувшись, запитала мене, перше нiж знов узятися за картки: «Що ви, власне, пишете? Спостереження? Щоденник? – І, знаючи, що вiдповiдi моеi не зрозумiе, вiдразу спитала далi: – Ви студент?» Я вiдказав, забувши, однак, що вона недочувае: «Нi, але я був студентом». Та вона вже знов розкладала картки, я залишився на самотi зi своею вiдповiддю й пiд ii тягарем змушений був ще якийсь час дивитися на жiнку.

Нас двое чоловiкiв за одним столом iз шiстьма чи сiмома швейцарками. Щойно моя тарiлка бодай наполовину порожнiе чи я вiд нудьги починаю озирати залу, найдальшi тарелi пiдiймаються зi своiх мiсць i в руках жiнок (я звертаюся до них то «фрау», то «фройляйн») хутко пiдпливають до мене, а коли я дякую й вiдмовляюся, тим самим шляхом неквапно повертаються назад.

«Le si?ge de Paris» par Francisque Sarcey.