Повість про Ґендзі. Книга II

Минуло лише кiлька днiв, як Укон ii не бачила, але за такий короткий час вона стала ще прекраснiшою. Ще недавно, в Хацусе, Укон здавалося, що панна така ж гарна, як i Мурасакi, але, напевне, то була гра уяви, бо нiхто не мiг зрiвнятися з дружиною Гендзi. «Видно вiдразу рiзницю мiж вродливою жiнкою, якiй пощастило, i тiею, якiй не пощастило», – подумала Укон.

Сказавши, що лягае спати, Гендзi покликав Укон розтерти йому ноги. «Молодим жiнкам не до вподоби такi обов’язки. А от з давно знайомими можна порозумiтися», – мовив вiн, i служницi тихенько хихикнули: «Ну, що ви?.

. Та хто з нас не готовий прислужитися вам?.. Що за дивнi жарти?» – «А втiм, надмiрна дружба мiж давнiми знайомими може викликати пiдозру в нашоi господинi. Тож нам треба остерiгатися», – усмiхаючись, сказав Гендзi, звертаючись до Укон. Його приязному виразу обличчя вельми пасувала манера жартувати, що з’явилася у нього останнiм часом. Тепер, коли Гендзi не був надто обтяжений державними справами i мав досить багато часу для власних розваг, вiн жартував з жiнками, навiть з такими немолодими, як Укон, намагаючись вивiдати, що в них на душi.

«То кого ж ви там зустрiли? Може, познайомилися iз вiдомим монахом i привезли його до столицi?»

«О, як ви могли таке подумати? Нi, я знайшла дочку Югао, що розтанула колись, немов роса на пелюстках «вечiрнього лиця»…»

«О, це справдi була дуже сумна iсторiя! То де ж вона досi перебувала?» – запитав Гендзi, а Укон, не наважуючись вiдкрити йому всю правду, вiдповiла: «Дуже далеко звiдси, в гiрському селищi… З нею були деякi колишнi слуги.

Ми довго згадували про минулi сумнi часи…»

«Ну, добре, але про це розповiсте потiм, наодинцi…» – спробував вiн зупинити Укон, але Мурасакi, почувши, сказала: «О, ви просто нестерпнi! Я все одно нiчого не чую, бо хочу спати», – i затулила вуха рукавами.

«І яка вона на виду? Не гiрша вiд матерi?» – запитав Гендзi, а Укон вiдповiла: «Я не думала, що вона буде такою, як мати в молодостi, але вона таки виросла справжньою красунею».

«Цiкаво… На кого ж вона схожа? На нашу господиню?»

«Та що ви, звичайно, нi».

«Можливо, звучатиме надто самовпевнено, але якби вона була схожа на мене, можна було б про ii красу не хвилюватися», – промовив вiн з таким виглядом, нiби йшлося про його власну дочку.

Невдовзi пiсля цiеi розмови Гендзi покликав до себе Укон, щоб поговорити з нею наодинцi.