Повість про Ґендзі. Книга II

Сама вона в золотистому вбраннi просто свiтилася своею яскравою, без найменшоi вади, красою, що аж очi вбирала. Волосся, трохи порiдiле на кiнцях, мабуть, вiд болiсних переживань упродовж довгих рокiв, проведених у глушинi, м’яко спадаючи вниз, справляло цiлком свiже враження, i Гендзi мимоволi подумав: «А що, якби я не взяв ii пiд свою опiку?..» Видно було, що вiн не готовий з нею розлучатися. Хоча дiвчина звикла до частих зустрiчей з Гендзi, але, вiдчуваючи незвичнiсть iхнiх стосункiв, жила немов у снi, а тому не вiдкривала йому своеi душi й цим збуджувала його цiкавiсть.

«Менi здаеться, нiби ви живете в нас уже багато ро- кiв… – сказав Гендзi. – І менi приемно вас бачити. Я радий, що здiйснилася моя давня мрiя. Сподiваюся, що й ви почуваетесь, як удома. Тож було б добре, якби ви навiдалися в Пiвденнi покоi i там разом з юною панночкою, яка тiльки починае вчитися грати, вправлялися б у грi на кото. Там нiхто не скаже про вас жодного зневажливого слова».

«Зроблю так, як ви бажаете…» – з готовнiстю вiдповiла Тамакадзура.

Пiзнього вечора Гендзi зайшов до панi Акасi. І коли вiдчинив дверi галереi, то вiдчув, як крiзь завiсу перед ii покоями на нього вiйнули чарiвнi пахощi, що свiдчили про шляхетний смак господинi. Їi самоi не було видно. «Де ж вона?» – здивувався Гендзi, озираючись навколо. А коли помiтив розкиданi всюди списанi аркушi паперу, взявся iх розглядати. На подушцi-сидiннi з бiлоi китайськоi парчi в красивiй облямiвцi лежало гарне китайське кото, в курильницi тонкоi роботи димiло куриво «дзiдзю», яке набувало особливоi вишуканостi, проникаючи в кожний куток i змiшуючись з куривом «ебiко»[69 - Куриво «дзiдзю» використовувалося для обкурювання примiщень, а «ебiко» – як пахощi для одягу.

]. Розглядаючи тексти на списаних аркушах паперу, використаних для вправ з краснопису, Гендзi змiг оцiнити вишукану майстернiсть авторки. Панi Акасi писала простим i разом з тим приемним скорописом, уникаючи занадто складних знакiв.

Мабуть, ii схвилювала вiдповiдь «паростка сосни», i вона, згадуючи зворушливi старовиннi пiснi, написала:

«Яка радiсна звiстка!

Соловей, що на деревi

Мiж гiлками квiтучими пурхав,

Завiтав раптом

В рiдне гнiздо у долинi… —

i додала: – От i дочекалася його голосу…»[70 - Слова за мотивом такого вiрша: «Перлиною новою / Новий рiк заблистить / Завтра вранцi, / Тож будемо чекати, / Коли ж соловей заспiвае» (Сюiвакасю», 5).