Повість про Ґендзі. Книга II

Мимоволi схвильований спогадами, вiн сказав, ковтаючи сльози: «Справдi, краще було б, якби я тiльки здалеку мрiяв про острiв в затоцi Мацугаура[78 - Згадка про вiрш: «Нарештi я побачив / Славетний острiв / У затоцi Мацугаура, / Де живе рибачка / З благородним серцем» («Госенвакасю», 1094). У згадцi Гендзi використовуе гру слiв: «ама» означае «рибачка» i «монахиня».]. Мое почуття до вас завжди приносило менi лише смуток. Та, мабуть, тепер наша дружба вiчно радуватиме нас…»

«Нарештi я глибоко зрозумiла, що ви невипадково взяли мене пiд свою опiку», – вiдповiла зворушена монахиня.

«Я знаю, що завинив перед вами тим, що колись не один раз порушував ваш душевний спокiй i за це болiсно каюся перед Буддою. Але тепер ви, мабуть, зрозумiли, що на свiтi немае чоловiкiв настiльки безкорисливих, як я».

Здогадавшись, що вiн знае про негiдну поведiнку ii пасинка, жiнка знiяковiла. «Та хiба може бути кара гiршою за ту, що до кiнця життя я з’являтимуся перед вами в цьому жалюгiдному виглядi?» – сказала вона й гiрко заплакала.

Уцусемi здавалася тепер розсудливiшою i спокiйнiшою, нiж колись, i знехтувати нею, монахинею, просто так Гендзi не мiг, та оскiльки жартiвливий тон за подiбних обставин був недоречним, то розмовляв вiн з нею загалом про минуле й сучасне, а iнодi, поглядаючи в бiк покоiв дочки принца Хiтацi, думав, зiтхаючи: «От шкода, що з тiею навiть так поговорити неможливо…»

Було чимало й iнших жiнок, якими вiн опiкувався. Провiдуючи iх одну за одною, вiн лагiдно казав: «Хоча бувае, що я не навiдуюся до вас по кiлька днiв поспiль, але нiколи про вас не забуваю.

Тiльки остання розлука на цьому скiнченному життевому шляху не залишае надii. Бо ми навiть не знаемо, як довго життя триватиме…» Кожнiй з цих жiнок Гендзi придiляв належну увагу. І хоча вiн сам досяг високого становища, але не був зарозумiлим i чванливим, а ставився до всiх зi свого оточення привiтно, не зважаючи на iхнi ранги i звання. Тож багато хто жив, покладаючись тiльки на його доброту.

Того року вiдбувалася Пiсенна хода. Вийшовши з Імператорського палацу, процесiя попрямувала до палацу Судзаку, а звiдти до садиби Великого мiнiстра. Шлях був довгий, i на Шостiй лiнii спiваки з’явилися вже перед самим свiтанком. У сяйвi мiсяця, що плив у безхмарному небi, сад, присипаний легеньким снiжком, виблискував невимовною красою. Серед придворних було тодi чимало чудових музикантiв, тож у садибi Великого мiнiстра флейти звучали по-особливому.