Щось більше за нас

Та чого дивишся? Не бачив? Може, поцiлуеш? Ха-ха-ха! А Андрiй за це мене ще буде бить… Вiн мене тiльки що знов бив… Диви, о… Синяк уже набiг… А ти поцiлуй! Ти ж теж полюбовник, ха-ха-ха! Один б’е, а другий цiлуе. Ось вiн зараз прийде сюди, а я на злiсть йому прибiгла до тебе… Ти, може, думаеш, що я тебе люблю. Пхi! Я його люблю, а тебе нi!..

– Слухай, – пiдвiвшись, поважно промовив Ілько, – ти, iй-богу, здурiла.

– Ха-ха-ха-ха!..

– Може, випила?

– Авжеж, випила! А то ж як! Полюбовники п’ють, а полюбовницi то й не можна?! Ха-ха-ха! Дурний ти!.

. Ну й душно! Чи й тобi душно?.. Та… я й забула, що ти, як кавун на сонцi…

Мотря махнула на себе хусткою, сiла на призьбi й задумалась. Ілько, пильно слiдкуючи за нею, проти волi задивився на красу ii, що тепер ще якось виразнiше виявлялась на сiрому тлi стiни, – на ту красу, що не б’е в вiчi, що на перший погляд ледве примiтна, а тiльки в неi вдивившися, можна впитися i очима, i серцем, i всею iстотою. То була краса, що викохуеться тiльки на Украiнi, але не така, як малюють деякi з наших письменникiв.

Не було в неi нi «губок, як пуп’янок, червоних, як добре намисто», нi «пiдборiддя, як горiшок», нi «щiк, як повная рожа», i сама вона не «вилискувалась, як макiвка на городi». Чорна, без блиску, товста коса; невисокий, трохи випнутий лоб; нiс тонкий, рiвний, з живими нiздрями; свiжi, наче дитячi, губи, що якось мило загинались на кiнцях; легка смага на матових, наче мармурових, щоках i великi, надзвичайно великi, з довгими вiями, темно-сiрi очi, з яких, коли дивишся, здавалось, наче лилося тихе м’яке, ласкаве свiтло.

– Та-а-к… – протягнув Ілько, не зводячи з неi очей i прислухаючись, як у грудях у його щось то захолоне, то зомлiе з одного погляду в ii очi.

– Га? – мов прокинулась Мотря. – Що ти кажеш?

– Нiчого… Чого ти така? Та й гарна ж, iй-богу! – перебив себе Ілько.

– Хiба гарна? – пiдхопила Мотря. – Дуже? Га? Ти б, правда, не вдарив би, пожалiв? Ха-ха-ха! Та куди тобi! Ще б я тебе набила, якби схотiла. Ти тiльки евреiв i вмiеш бить.

А здоровий!..

– Ану, дай зацiдю: побачиш, чи вмiю!

– Ну да, «дай»! А крикни на тебе – то й сховаеш хвоста… Хiба ти посмiеш? От Андрiй… диви… о! о!.. ось! – розстiбнувши кохточку, не соромлячись, наче поспiшаючи куди, показала вона чотири круглих синяки. – Це так ухопив рукою!

– Ого! – засмiявся Ілько. – Ану, пiдожди… та стiй, я подивлюсь.

– Ет! Одчепись! – одiпхнула вона його руку й закрилась.

– Та за вiщо ж то? – роблено позiхнув Ілько.