Щось більше за нас

А хiба не бiгаю? Ха-ха-ха! Слухай, ти заховай мене, iй-богу, – вiн уб’е мене… Заховай, голубе, заховай! Вiн зараз прийде! – i, оглядаючись навкруги, Мотря нервово потягнула Ілька за руку з призьби.

– Та не вб’е, одчепись!.. Заступлюся.

– Хто? Ти? – пустивши його руку, зареготала Мотря. – Проти Андрiя? Ой, Господи!

– Тобто не подужаю? – всмiхаючись потягся Ілько i, вирiвнявши могутнiй, рiвний, високий стан, глянув на себе згори. – Не подужаю? Я?

– Та… подужаеш, та що з того? Вiн тебе одними словами… Та нi! Ти й руки не смiтимеш пiднять на нього.

Вiн тiльки подивиться на тебе, то ти й присядеш.

– Я? – знов задоволено всмiхаючись, повiв Ілько очима вiд чобiт до грудей. – Я присяду? Хiба буду нижчий вiд нього? А подивись!

Ілько провiв рукою по темних шовкових вусах, пiдняв гарну свою голову, трохи прищурив чорнi, оксамитнi очi, виставив уперед високi, дужi груди i всмiхнувся. Мотря знехотя подивилась, зараз же одвернулась i буркнула:

– Та тiльки й того, що гарний та здоровий!

– А мало хiба?

– Та… – i не договорила.

– А мало хiба? Га? – нахиляючись до неi i стиха обiймаючи, прошепотiв Ілько.

– Одчепись, побачать… – безсило одпихаючи, задивляючись у темнi, глибокi очi його, ледве вимовила вона.

– Правда ж, доволi? Правда, не мало? – пригортаючи i щiльнiше притуляючись, ледве чутно говорив вiн.

– Доволi? – скинула вона очима на нього. – Доволi? Ой, нi-нi!..

– А що ж тобi?

– Що?.. Що?.. А хто його зна… Ой, не тули так – побачать…

– Який чорт! Тепер i собаки на вулицi нема.

А то ходiм у хату… Га?

– Нi-нi, не треба. Так краще… Ти тепер такий хороший… Стiй, я подивлюсь… Знаеш, як я дивлюсь на тебе, менi якось робиться… якось… ну, як би тобi сказать… весело. Прямо якось весело, як я дивлюсь на тебе!..

Ілько мовчав i почував, як молоде, гнучке ii тiло тремтiло пiд його рукою, що лежала на станi, як тепло цього тiла переходило на нього; як з кожним обiймом, з кожним поглядом в ii очi, що любували з нього, серце його все бiльш замирало i стукало до болю в грудях…

– Пiдожди, я тобi розправлю вуса… стiй… отак.

Ой, не тули так – i так душно. Ну тебе, я раз у раз тiльки розпаскуджуюсь коло тебе… Нема того, щоб тихо та любо посидiть… Он який уже! Пусти! Хоч i гарний, а пусти… Чуеш?.. Ну, що ж мовчиш? Пусти!

І, важко дихаючи, розчервонiвшись, схопилась вона i стала коло Ілька, котрий похмурився i дивився кудись на вулицю.