Щось більше за нас

Драстуй! Іш, надiв нового пiджака та й не пiзнае вже…

Ілько повернувся, – коло тину, трохи перехилившись на вулицю, стояла Мотря i, граючи очима, ласкаво всмiхалася.

– Не бачив, – пiдходячи до неi, усмiхнувся й Ілько. – Драстуй.

– А може, ще й досi сердишся?

– За що?

– А за те, що… тодi…

– Ну, от! – знов усмiхнувся Ілько, нахиливши голову й розглядаючи чобiт. – Хiба ж це первина?

– Ну? А справдi не сердишся? Га? – заглядаючи в вiчi й якось тепло-ласкаво дивлячись на нього, спитала Мотря.

– Та й чудна! – пiдняв голову Ілько. – Говорю, нi, то й нi… Чого це ти так убралась: кохточка, нова спiдниця… ху ти!

– А тебе ждала, ха-ха-ха! Нi, iй-богу, думала тебе побачить… Та чого стоiш там, перелазь та гайда в садок.

– Нi, треба йти на ярмарок. Андрiй дожидае.

– Хiба й ти з ним на «роботу»?

– Атож!

– І пiдеш-таки?

– Та пiду ж.

– А може, не пiдеш… Га? А я б тобi щось сказала, розказа-а-ла. Га?

– Нi, нi… Андрiй сердиться буде.

Пропаде «робота». Менi, положим, вона не до душi, але… обiщав. Прощай!

– Та пiдожди! – схопила його за рукав Мотря. – Сам каже, що не до душi, i йде… Андрiй собi знайде, а ти посидь зо мною. Батька нема, на бiржi. А Андрiй знайде…

– Та хто його зна… – почухався Ілько.

– Та перелазь, перелазь! А я щось розкажу хороше-хоро-оше. Ти, iй-богу, Ільку, чудний: самому не до душi, а йдеш. Тебе раз у раз уговорить можна, не можеш ти по-своему зробить.

А Андрiй – то чорт! А я б щось розказала… Перелазь! Я, iй-богу, скучила за тобою… А цiкаве розказала… От побачиш!

Глянув Ілько у великi очi, зустрiвся з глибоким поглядом, який обiцяв щось, про щось говорив, чогось прохав, – зiтхнув, почухався, ще раз глянув на ласкаву ii усмiшку i… поставив ногу на тин.

– А справдi ж щось скажеш цiкаве? – спиняючись, спитав вiн.

– Їй-богу, iй-богу, розкажу!.. – «От таки ж пiде за мною!» – додала вона в думцi.

– Ну, як так… – недоговорив Ілько i став перелазить через тин iз таким видом, наче б хотiв сказати: «От лiзу через те тiльки, що треба послухать щось цiкаве, а iнакше нi за що у свiтi не полiз би!»

Вiн перелiз, стрибнув i, щоб не впасти, ухопився за Мотрю й, обнявши ii, пригорнув до себе.

– Гайда на призьбу! – притуляючись до нього й одхиляючи вiти вишень, промовила вона й тихо пiшла вперед.