Щось більше за нас

Та верстов, мабуть, буде з… десять… А, може, й усiх дванадцять… Ось минем цей лiсок, то, мабуть, буде десять… А то кажуть, що i всiх вiсiм… А я так думаю, що й восьми не буде… Верстов з шiсть як буде, то й буде…

Треба пам’ятати, що далина чи близина у селянина залежить вiд того, чи вiн ходить, чи вiн iздить. Як ходить, то неодмiнно буде одно мiсце вiд другого далi верстов на п’ять, а як iздить, то ближче. Маючи це на увазi, я взяв середнiй мiж шiстьма i десятьма й вирахував, що до N вiсiм верст.

– Ну… а як N – хороший город?

– N?

Дядько хльоснув конячинку батогом i всмiхнувся.

– Хто його зна… Чи хороший?.. Хм… Господь його святий знае… Город, як город… Ну, що там? Є собор, базар… Та от побачите сами!

«Хм… Трохи невиразно», – подумав я.

– Ну, театр там бачили? Грають там у театрi? Були коли-небудь у театрi?

– Театр?

Дядько хотiв одповiсти, але кобильчина, певно заслухавшись нашоi розмови, взяла та й стала собi злегка помахуючи поскубаним хвостом.

– О! – здивувався дядько, хоча, правду казати, час би йому було вже й звикнуть до цього.

Кобильчина рушила. Дядько ще трохи почмокав губами, пошарпав вiжками i знов повернувся до мене.

– Театр, кажете? Нi, театру не бачив… Не знаю… Що не знаю, то не скажу… Грають, кажете? Не чув, не чув…

– І про Гаркуна-Задунайського не чули?

– А то ж хто? Сродственик ваш який, чи як?

– Нi… так собi…

Я замовк. Дядько ще посидiв трохи боком, привiтно всмiхаючись очима, i повернувся, нарештi, до кобильчини.

Години через пiвтори ми в’iжджали в бажаний N.

– А це вже й N, – привiтно повернув до мене свою руду бороду дядько. – Ото собор… о… А то пошта… о… А он за тим червоним магазином живуть батюшка отець Софронiй… Сильно строгi батюшка, – як побачать…

На цьому словi йому прийшлось змовкнуть, бо ми виiхали на бруковану вулицю.

– Так оце N! – думав я й повертався на всi боки, не вважаючи навiть i на те, що пiд боком у мене стало колоти вiд «мостовоi».

Ми були саме на плацу. Тут уже я побачив на очi i собор, i базар, i навiть будинок «сильно строгого» о. Софронiя. Плац був порожнiй, мертвий, тiльки з бокiв його стояли ряди крамниць iз чимсь червоним на дверях, зi стiльчиком коло входу i з неодмiнною калюжею бiля кожноi, повною черепкiв, лушпайок та смiття. За крамницями йшли рундучки з насiнням, перцем, бубликами; далi – якiсь порожнi стойки, а ще далi починалася вже вулиця.