Щось більше за нас

– Ви вiзьмiть хоч би таке, – говорив вiн iз запалом. – Єсть у вас репертуар п’ес, п’ес передових; так сказать е… е… з… ну, з направленiем… Ви iх хочете поставить, хочете, так сказать, познакомить е… е… з ними общество. І не можна!.. Абсолютно не можна!!

Вiн розставив руки i, визвiрившись на мене своiми круглими банькатими очима, так i застиг на хвилину. Я, задивившись на нього, заклiпав очима й не знав, що йому на це сказати.

– А через що? – вмить одкинувся вiн назад, очевидячки зовсiм i не цiкавлячись моею одповiддю.

Вiн смаковито вимовив це слово, подивився на мене i знов заговорив:

– Ви думаете, я для грошей? Ви думаете, вони менi потрiбнi? Так званий «презрений метал»? Клянусь вам (вiн пiдняв догори руку, зробив нею в повiтрi якийсь рух i знов поклав у кишеню): нехай менi дають мiльйони, розумiете: мi-ль-йо-ни! Щоб тiльки я покинув сцену, я скажу тiльки iм: «Господа! Ви меня не знаете! Ви не знаете Гаркуна-Задунайского»! І бiльш нiчого! (Певно, вiн гадав, що мiльйони йому будуть давать великороси, бо по-iхньому й одповiв так гордо.

Зневага його до грошей, очевидячки, була така велика, що вiн навiть не хотiв i говорити про них. Вiн тiльки стиснув плечима, закинув ногу на ногу й почав утиратись хусткою. Я згадав розмову з Лейзером i цiлком повiрив йому.

– Знаете що! – скрикнув вiн умить з великою щирiстю й одвертiстю.

Я, не криюсь, трохи перелякався цеi несподiванки.

– Будемо грать, служить е… е… iскуству… е… е…

– Дуже дякую, – пробурмотiв я, – але я якраз тепер маю роботу, я повинен…

– Ет! Плюньте ви на неi, – перебив вiн мене. – Що може зрiвнятися з тим, як вийдеш на сцену: очi горять, серце е… е…. б’еться, публiка, аплодисменти… А тут ще музика… тром-тром-тром!

Хоча картина справдi була досить колоритна, але я ще хотiв подумать.

– І, главное, дивiться. – Вiн навiть устав i, широко розiп’явши ноги, став загинать пальцi, до речi сказати, зашкарублi й зовсiм не артистичнi. – Ви тiльки будете грать! Тiльки! Це – раз!

Вiн загнув мiзинець i подивився на нього.

– Далi: ви не знаете нiякого реквiзиту. Абсолютно! Це – два.

Бiля мiзинця лiг сусiд його з чорненькою смужкою на кiнцi нiгтя.

– О… Реквiзиту нiякого… То вже моя нещасна доля така! – гiрко всмiхнувся вiн.