Смок Беллю. Смок і Шорті

Часом вiн не мiг проволоктися бiльше, як сто футiв, i тодi зловiснi удари серця, що вiддавалися у вухах та колiнах, що тремтiли вiд знесилля, примушували його вiдпочивати. А вiдпочинки раз у раз бiльшали. Проте розум його працював. Перенесення було двадцять вiсiм миль, i воно займало так багато днiв. І все ж таки, як-не-як, а це була найлегша частина дороги.

– Почекайте, як дiстанетеся до Чiлькута, – казали йому iншi, коли вони, спочиваючи, розмовляли, – то там дряпатиметесь i руками, i ногами.

– Не буде нiякого Чiлькута, – вiдповiв Кiт.

 – Принаймнi для мене. Ще задовго до того я спочиватиму в моiй маленькiй домовинi пiд мохом.

Вiн пiдковзнувся, i страшне зусилля утриматися на ногах злякало його. Вiн вiдчув, наче щось у серединi йому вiдiрвалося.

– Якщо я впаду з цiею поклажею на спинi, я пропав, – сказав вiн одному носiевi.

– Це ще нiчого, – була вiдповiдь. – Почекайте, ще попадете до Каньйону. Вам треба буде переходити через бурхливий потiк по шiстдесятифутовiй соснi. Нема нi кодол, що за них можна було б триматися, нiчогiсiнько.

А вода клекоче, а дерево угинаеться пiд вашими ногами. Як упадете там iз поклажею, то не визволитеся з ременiв. Так i потонете.

– Добра менi потiха, – вiдповiв вiн, але був такий знесилений, що зрозумiв ледве половину того, що чув.

– Там щодня тонуть по трое та по четверо, – запевнив його той. – Я якось допомiг витягти з води нiмця. Вiн мав при собi чотири тисячi грошей банкнотами.

– Весело, мушу сказати, – вiдповiв Кiт i, хитаючись, пiшов своею дорогою.

Вiн та його мiшок iз бобами зробилися якоюсь мандрiвною трагедiею. Вiн усе згадував морського дiда, що сидiв на шиi у Синбада. «І це одна з подорожей, що змiцнюють мужнiсть», – мiркував вiн собi. Рiвняючи до неi, навiть служба в О’Тари була дитяча забавка. Знову i знову його спокушала думка кинути мiшок iз бобами в кущi, прокрастися поза табором до берега та повернутися якимсь пароплавом до цивiлiзацii.

Проте вiн цього не зробив. Десь у ньому ще жеврiла спадкова витривалiсть, i вiн казав собi без перестанку, що те, що iншi люди роблять, може й вiн робити.

Це стало в нього якимось кошмарним приспiвом, i вiн мимрив його всiм, хто на шляху проходив повз нього. Іншим разом, вiдпочиваючи, вiн стежив заздрiсно за малорозумними iндiянами з мiцними, наче у мулiв, ногами, що чалапали пiд своiми важкими пакунками. Вони нiколи, здавалося, не вiдпочивали, а все йшли вперед та вперед з витривалiстю та певнiстю, що йому здавалися страшними.