Смок Беллю. Смок і Шорті

Це здавалося легким на паперi. Джон Беллю лишався в таборi куховарити, а тому не мав змоги перенести бiльше за одного випадкового пакунка на день. Тож на долю кожного iз трьох молодих хлопцiв припадало нести вiсiмсот фунтiв щодня, посуваючись на одну милю вперед.

– Якщо робити п’ятдесятифунтовi пакунки, то вийде щоденна прохiдка на шiстнадцять миль iз поклажею, та п’ятнадцять миль порожняком, бо останнiй раз ми не вертатимемося, – зробив Кiт приемний винахiд. – Вiсiмдесятифунтовi пакунки потребуватимуть щоденноi прохiдки у дев’ятнадцять миль, а стофунтовi тiльки в п’ятнадцять.

– Я не охочий ходити, – сказав Кiт. – Тому я носитиму по сто фунтiв.

Вiн зловив неймовiрну посмiшку на дядьковому обличчi й швидко додав:

– Звичайно, я буду до цього привчатися. Навчаються ж люди ходити на кодолi та робити фокуси. Я почну з п’ятдесяти.

Вiн почав i, весело смiючись, побiг пiдтюпцем уздовж шляху. Скинувши мiшок на першому привалi, вiн повернувся назад. Це було легше, нiж вiн думав.

Проте двi милi вже стерли тоненький покрiвець його сили й оголили кволiсть, що ховалась пiд ним. Його другий пакунок важив шiстдесят п’ять фунтiв. Це було набагато важче, i вiн уже не бiг. Кiлька разiв, наслiдуючи звичай усiх носiiв, вiн сiдав на землю, спираючись пакунком на скелю або на пень. За третiм пакунком вiн зробився зовсiм смiливий: пiдв’язав ременями дев’яностоп’ятифунтовий мiшок iз бобами i вирушив. Пройшовши сто ярдiв, став себе почувати знесиленим. Сiв i обтер пiт з обличчя.

– Невеличкi переходи i невеличкi вiдпочинки, – пробубонiв вiн. – Так буде лiпше.

Інодi вiн не мiг зробити й сотнi ярдiв, i щоразу з великим зусиллям спинався на ноги для другого невеликого переходу. Його пакунок виразно важчав. Вiн засапався, i з нього струмками стiкав пiт. Не пройшовши й чверть милi, зiдрав iз себе вовняну сорочку i почепив ii на дерево. Трохи далi скинув свого капелюха. Доходячи пiв милi, вiн гадав, що йому кiнець прийшов. Нiколи у своему життi вiн не напружував так своiх сил i знав, що тут йому край.

Коли сiв вiддихати, його уважний погляд спинився на величезному пiстолi та важкому поясi з патронами.

– Десятифунтове опудало! – глузливо посмiхнувся вiн, вiдстiбуючи пояса.

Не потурбувався навiть повiсити це на дерево, а шпурнув у чагарник. І коли повiльний потiк носiiв проплив повз нього, вiн помiтив, що й iншi «чечако» почали кидати своi пiстолi.

Його невеличкi переходи все меншали.