Смок Беллю. Смок і Шорті

Вiн звернув, увагу на ii ходу, i йому здалося, що вiн пiзнав би ii по ходi й через тисячу рокiв.

– Бачили ви цього чоловiка з дiвчиною? – схвильовано спитав Кiта його сусiд. – Ви знаете, хто вiн?

Кiт похитав головою.

– Карiбу Чарлi. Менi допiру його показали. Йому добре пощастило на Клондайку. Вiн здавна у цих краях. Був на Юконi з дванадцять рокiв. Оце допiру з’явився тут.

– Що означае «чечако»? – запитав Кiт.

– Ви – чечако, я – чечако, – була вiдповiдь.

– Можливо, я i чечако. Але ви повиннi пояснити менi, що воно значить.

– Мазунчик.

Повертаючися до берега, Кiт на всi лади обмiрковував цей вираз. Його схвилювало, що вона, цей нiжний зародок жiнки, назвала його мазунчиком.

Ідучи помiж куп поклажi (у його уявi ще зберiгся образ iндiянина з превеличезним пакунком), Кiт схотiв випробувати свою власну силу. Вiн вибрав мiшок iз борошном, що, як вiн знав, важив сто фунтiв, став, розкарячивши ноги, бiля нього, нахилився i спробував скинути його собi на плечi. Його перший висновок був, що сто фунтiв реальна вага.

Другий – що його спина не витримае. А третiй – вiн вилаявся, коли пiсля п’яти хвилин зусиль сам звалився на тягар, що його вiн даремно намагався пiдняти. Вiн обтер чоло i за купою мiшкiв iз харчами угледiв Джона Беллю, що уважно стежив за ним з виразом глуму в очах.

– Боже! – проголосив цей апостол витривалостi. – Яке охляле поколiння вийшло з наших чересел! Коли менi було шiстнадцять рокiв, я жартома пiдiймав такi речi.

– Ви забули, дядю, – швидко зауважив Кiт, – що я не рiс на ведмединi.

– Я жартома пiдiйматиму iх i в шiстдесят рокiв.

– Ви мусите це менi показати.

Джон Беллю показав. Йому було сорок вiсiм рокiв. Проте вiн нахилився над мiшком, схопив його рукою, розгойдав, швидко пiдкинув i випростався, перекинувши мiшок iз борошном собi на плечi.

– Спритнiсть, мiй хлопче, спритнiсть. Та ще мiцний хребет.

Кiт iз пошаною зняв свого капелюха.

– Ви, диво, дядю, блискуче диво. А як ви гадаете, чи зможу я навчитися цiеi спритности?

Джон Беллю знизав плечима.

– Ти накиваеш п’ятами ранiше, нiж ми звiдси вирушимо.

– Не бiйтеся, – простогнав Кiт. – Там О’Тара – лев лютий. Я нiколи не повернуся назад, поки маю снагу.

III

З першим пакунком Кiтовi повелося добре. До мiсця iм пощастило найняти iндiянiв, щоб перенести двi тисячi п’ятсот фунтiв поклажi. Проте, починаючи з цього мiсця, мусили працювати iхнi власнi спини. Вони надумали просуватися вперед щодня на одну милю.