Тік-Ток з Країни Оз

Тож коли вiйсько пiд проводом Анни перетнуло гори, то опинилося зовсiм не в Краiнi Оз, а в невiдомому краi, вiддiленому вiд держави Озми невидимою перепоною. Тiльки-но люди з Ух-Ти-Фу увiйшли в цю краiну, стежка в них за спиною зникла, i вони зрозумiли, що знайти дорогу назад, у долину Ух-Ти-Фу, iм навряд чи вдасться.

Навколо все виглядало незвично, i воiни й гадки не мали, яким шляхом iм рухатися далi. Нiхто з них нiколи не бував у Краiнi Оз, тож вони не вiдразу здогадалися, що потрапили не туди, а в якусь iншу, невiдому краiну.

– Хiба не все одно, де ми? – заговорила Анна, намагаючись приховати розгубленiсть. – Ми зiбралися завоювати весь свiт, а це теж частина свiту. Якщо пiдкорюватимемо щораз нову краiну, то рано чи пiзно доберемося й до Оз. А до того можемо завоювати тi землi, через якi йдемо.

– Ваша Величносте, а це мiсце ми вже завоювали? – стурбовано запитав майор Пирiг.

– Судячи з усього, так, – вiдповiдала Анна. – Ми, щоправда, поки нiкого не зустрiли, але щойно зустрiнемо, негайно оголосимо iм, що вони нашi раби.

– А потiм заберемо собi iхне майно, – додав генерал Яблуко.

– Може, в них нiчого вiдбирати, – заперечив рядовий Канцеляр. – Але я сподiваюся, що вони все одно чинитимуть опiр: перемога без бою не приносить жодного задоволення.

– Не турбуйся, – сказала Анна. – Ми воюватимемо незалежно вiд того, що стануть робити нашi вороги.

Навколо стелилася пустельна, гола земля, й подорожувати по нiй було не дуже приемно.

До того ж iстiвнi запаси закiнчилися, офiцери зголоднiли i почали бурчати. Хтось iз них вже давно дременув би геть, якби тiльки мiг знайти дорогу додому. Але оскiльки вони безнадiйно заблукали в цiй чужiй краiнi, то вирiшили, що краще триматися разом.

Королева Анна нiколи не вирiзнялася лагiдною вдачею, а тепер, коли брела разом з усiм вiйськом кам’янистою дорогою, не зустрiчаючи нi людей, нi трофеiв, ii злостивiсть i дратiвливiсть тiльки посилилися. Вона вичитувала своiх офiцерiв доти, поки вони не почали грубити iй у вiдповiдь i до того знахабнiли, що порадили притримати язика.

Деякi дорiкали iй за те, що вона утягнула iх у неприемностi, а всi разом не переставали оплакували своi садки у прекраснiй долинi Ух-Ти-Фу.

Всi, окрiм Канцеляра. Чим бiльше труднощiв зустрiчалося на його шляху, тим веселiшим вiн ставав. Офiцери зiтхали, а солдат тiльки посвистував. Бачачи його гарний настрiй, пiдбадьорилася й Анна.