Син Вовка

– У тебе й досi той тридцять вiсiм на п’ятдесят п’ять?

Лон потакнув.

– Ти б добув собi кращий калiбр. А то мiй револьвер попробивае в тобi такi дiрки, як горiхи.

– Не бiйся. Моi кулi хоч i мають м’якi носики, зате б’ють влучно i вилiтають з другого боку сплющенi в кружечок. А коли я матиму приемнiсть бути до твоiх послуг? Бiля ополонки гарне мiсце.

– Не погане. Будь там рiвно за годину, тобi не доведеться довго чекати на мене.

Обидва надягли рукавицi й вийшли з поста, дарма що товаришi вмовляли iх помиритися.

Почалося все з дрiбницi, однак у таких упертих i запальних людей дрiбницi швидко розростаються у велику образу. Окрiм того, в тi часи ще не здогадалися розморожувати грунт i добувати золото взимку, тож люди з Сороковоi Милi, замкненi в таборi тривалою арктичною зимою, робилися обважнiлi вiд переiдання й примусових лiнощiв i такi дратiвливi, як бджоли наприкiнцi лiта, коли вулики переповненi медом.

У Пiвнiчнiй Краiнi тодi ще не iснувало правосуддя. Кiнна полiцiя теж була справа майбутнього.

Кожен сам мiряв образу й визначав кару, залежно вiд того, як вона йому допекла. Рiдко коли громада втручалася в такi справи, i нiколи за всю похмуру iсторiю табору на Сороковiй Милi не порушувано восьмоi заповiдi.

Здоровило Джiм Белден поспiшно скликав раду. Вiдлюдька Макензi настановили головувати й вiдрядили посланця до панотця Рубо, щоб i той прийшов на допомогу. Вони розумiли, що становище iхне парадоксальне. Можна було втрутитися й не допустити до поединку, однак це суперечило б iхнiм власним поглядам, хоч iм i дуже хотiлося, щоб товаришi не стрiлялися.

З одного боку, iхня простацька давня етика визнавала право кожного ударом вiдплачувати за удар, але ж вони нiяк не могли погодитися на те, щоб двое добрих товаришiв, таких, як Бетлз i Мак-Фейн, зiйшлися у смертному герцi. Теоретично вони вважали за боягуза того, хто уникае бою, коли йому виклик кинуто; проте, як самi зiткнулися з такою справою, то не хотiли, щоб вона дiйшла кiнця.

Зненацька нараду було перервано.

Надворi зарипiли мокасини, почувся крик, а тодi пострiл револьвера. Дверi шпарко вiдчинилися, й увiйшов Мелмют Кiд, весело поблискуючи очима. В руцi вiн тримав кольта, з якого ще курився дим.

– Поклав на мiсцi. – Вiн замiнив порожню гiльзу й додав: – Твого собаку, Вiдлюдьку.

– Жовте Ікло? – спитав Макензi.

– Нi, того клаповухого.

– До бiса! Таж вiн був здоровий!

– Вийди подивися.

– А врештi, воно й краще. Я таки боявся, що вiн заслабне.