Син Вовка

Ти знаеш, що Ситка Чарлi так само, як i я, не в цiй сторонi народився, а тому ми обидва не бачили такого. Кинули ми гребти, посхилялися над облавками i вдивляемось у блискучу воду. Менi та картина нагадала час, коли я жив iз ловцями перлiв i бачив кораловi береги, що виростають, неначе сади, пiд водою. То була донна крига, вона чiплялася й наростала китицями на кожнiй скелi, як тi бiлi корали.

А потiм було ще цiкавiше. Скоро ми минули пороги, вода стала як молоко й укрилася зверху маленькими кружальцями, так, нiби риба перiй пiдiймаеться вгору навеснi або як iде дощ.

То зринала донна крига. Праворуч, лiворуч, куди не кинеш оком – усюди вода була вкрита тiею кригою. Човен плив, наче в густiй кашi, вона облiпила весла, як клей. Скiльки переiздив я пороги перед тим i пiсля того, але нiколи не бачив анi подоби. Раз за життя трапилось менi таке видовисько.

– Кажи, кажи… – сухо кинув Бетлз. – Думаеш, я повiрю твоiм теревеням? Мабуть, щось не гаразд у тебе i з очима, i з язиком. А може, повiтря так вплинуло тодi на вас?

– Але ж я бачив ту кригу на власнi очi, i коли б тут був Ситка Чарлi, то й вiн би посвiдчив, що це правда.

– Проте факти е факти, iх не обминеш. Це не природно, щоб вода замерзала з глибини.

– Але ж я на власнi очi…

– Не гарячкуй так, – уговкував його Бетлз.

Однак Лон Мак-Фейн, запальний, як i всi кельти, вже кипiв гнiвом.

– То ти не вiриш?

– Коли ти вперся, як вiслюк, то скажу тобi, що таки не вiрю. Я вiрю насамперед природi й фактам.

– Виходить, я брехун? – погрозливо мовив Лон. – Може, спитаеш у своеi жiнки-сивашки й переконаешся, що я кажу правду.

Бетлз несподiвано спалахнув люттю. Ірландець мимоволi образив його, бо Бетлзова дружина була напiвбiла, дочка росiйського торгiвця хутром, i вiн повiнчався з нею в православнiй мiсii в Нулато, за тисячу миль звiдси в пониззi Юкону, тому вона належала до вищоi касти, нiж звичайнi тубiльнi жiнки-сивашки. Це вже були тонкощi, i iх могли збагнути лише пiвнiчнi шукачi пригод.

– Авжеж, брехун, – вiдповiв вiн злiсно.

Тоi ж митi Лон Мак-Фейн кинув його об землю. Чоловiки, що сидiли коло грубки, посхоплювалися й розборонили iх.

Бетлз пiдвiвся, втираючи кров з уст.

– Я нiколи не лишаюся боржником. Не думай собi, що й цього разу я не розквитаюсь.

– Мене ще зроду нiхто не називав брехуном, – була чемна вiдповiдь. – І хай мене дiдько вхопить, коли я не допоможу тобi розквитатися зi мною будь-яким способом.