Син Вовка

За кiлька хвилин iх поглинув примарний лiс. Макензi стояв непорушно, потiм i собi нап’яв лижви, щоб iти за ними.

– А Вовк забув про п’ять великих папуш?

Макензi сердито обернувся до Лиса, але раптом йому стало смiшно.

– Я дам тобi одну маленьку папушу.

– Це вже як сам Вовк знае, – покiрно мовив Лис, простягаючи руку.

ЛЮДИ З СОРОКОВОЇ МИЛІ

Здоровило Джiм Белден i гадки не мав, до чого призведуть його цiлком невиннi слова про те, що зерняста крига «досить-таки дивна штука». Так само й Лон Мак-Фейн не уявляв собi наслiдкiв, сказавши, що донна крига ще дивовижнiша штука.

Не уявляв i Бетлз, який вiдразу почав сперечатися, буцiмто немае нiякоi донноi криги. То просто вигадка, щоб людей лякати.

– І це ти менi кажеш таке?! – обурився Лон. – Пробувши в цих краях стiльки рокiв! А ще не раз iв зi мною з одного казанка!

– Та це ж безглуздя, – правив своеi Бетлз. – Адже вода теплiша за лiд…

– Не велика рiзниця, як його проломити.

– А все ж теплiша, бо не замерзла. А ти кажеш, що вона замерзае з дна.

– Я кажу лише про донну кригу, Девiде, лише про донну кригу. Хiба ж тобi не траплялося такого: пливеш рiчкою, вода прозора, як скло, i раптом, наче хмара найде на сонце, – крижинки, немов бульбашки, починають зринати, i в мить уздовж i впоперек рiчка побiлiе, нiби земля пiд першим снiгом.

– Еге, не раз траплялося, як я, було, задрiмаю коло стерна. Тiльки що крига в мене завжди йшла з сусiднього рукава, а не з дна зринала.

– А насправжки нiколи не бувало?

– Не бувало.

І ти такого не бачив. Це ж безглуздя. Хай iншi скажуть.

Бетлз звернувся до всiх, що сидiли навколо грубки, але нiкому не хотiлося встрявати в iхню суперечку.

– Чи безглуздя, чи нi, але правда. Торiк восени ми з Ситкою Чарлi бачили таке видиво, як пливли рiчкою через пороги, знаеш, там, коло Форту Сподiвань. Була звичайна осiння година, сонце поблискувало на золотих модринах i на тремтячих осокорах, на водi мерехтiли брижi, хоч iз Пiвночi вже насувався голубий зимовий туман. Ти й сам гаразд знаеш, як то бувае.

Край берегiв уже понамерзае, та й у вирах кружляють чималi крижини, повiтря дзвенить та iскриться, i ти вiдчуваеш, що з кожним вiддихом набираешся новоi сили. Отодi, голубе, свiт робиться малий, i починають свербiти п’яти до мандрiв.

Про що ж я казав? Ага, отож гребли ми, криги нiде й слiду не було, лише у вирах, коли це iндiянин пiдвiв весло й гукае: «Лоне Мак-Фейн! Глянь униз! Я чув про таке, але нiколи не сподiвався побачити навiч».