Син Вовка

Ну, й чарiвники ж там! Ти iдеш, примiром, до Форту Юкону, а я iду до Арктiк-Сiтi двадцять п’ять снiв; довга товстенна мотузка, я беруся за один кiнець i кажу: «Гелло, Рут! Як ся маеш?» А ти кажеш: «Чи це ти, мiй любий?» А я кажу: «Так». А ти кажеш: «Я не можу спекти доброго хлiба, немае соди». Тодi я кажу: «Пошукай лишень у коморi пiд борошном. До побачення». Ти заглядаеш пiд борошно й знаходиш повно соди. І весь той час ти – у Фортi Юконi, а я – в Арктiк-Сiтi. Ох, що то за чарiвники!

Слухаючи ту казку, Рут усмiхалася так щиро, що обидва чоловiки зареготалися.

Собаки почали гризтися й припинили Мейсонову оповiдь про дива Далекоi Краiни. А поки чоловiки iх розбороняли, Рут устигла позав’язувати санки, й можна було рушати в дорогу.

– Ану, Лиско! Гайда!

Мейсон хвацько ляснув батогом i, коли собаки стиха заскавчали в запрягу, зрушив iз мiсця стерновою жердиною примерзлi санки. Рут побiгла за другими санками, а Мелмют Кiд, допомiгши iй зрушити, поiхав останнiй. Мелмют Кiд був дужий, навiть суворий чоловiк, вiн мiг би вола звалити одним замахом, але йому шкода було бити сердешних собак; вiн потурав iм, як рiдко хто з погоничiв, i мало не плакав над iхньою бiдою.

– Ну, рушайте вже, бiдолахи здороженi! – пробурмотiв вiн по кiлькох марних спробах зрушити санки.

Але нарештi терплячiстю вiн таки досяг свого: скiмлячи з болю, собаки кинулись наганяти товаришiв.

Нiхто бiльше не розмовляв: важка дорога не дозволяе таких розкошiв. А мандрувати Пiвнiччю – надсадна, убивча праця. Щаслива та людина, що цiною мовчанки витримуе бодай день подорожi i то втертою дорогою.

Бо з усякоi працi, що висотуе жили, найтяжча – торувати дорогу. За кожним кроком нога у великiй плетенiй лижвi грузне в снiг аж по колiно. Тодi треба витягати ногу вгору, просто вгору, бо як збочиш бодай трiшечки, може статися лихо. Лижву треба геть-чисто витягти зi снiгу, а тодi вже переставляти далi. Другу ногу теж доводиться витягати просто вгору принаймнi на пiв ярда. Хто мандруе вперше, коли навiть йому пощастить не зачепитися лижвою за лижву – а це дуже небезпечно – i не простягтися лiгма на снiгу, той уже ярдiв за сто знемагае на силi.

А хто за цiлий день нi разу не заплутаеться пiд ноги собакам, той може спокiйно, з чистим сумлiнням залiзти собi ввечерi у спальнi хутра i пишатися понад усяку мiру своею снагою. А тому, хто пройде двадцять снiв цiею довгою дорогою, можуть i боги позаздрити.

Уже вечорiло, а пригнiченi величчю Бiлоi Тишi люди мовчки долали важку дорогу.