Син Вовка

А ти що скажеш, Рут?

Індiянка вкинула крижинку до кави, щоб осiла гуща, глянула на Мелмюта Кiда, потiм на свого чоловiка, тодi на собак, але нiчого не вiдповiла. Що тут казати, все й так зрозумiло. Іншоi ради немае. Перед ними – двiстi миль невтертоi дороги, мiзерних харчiв для них самих лишилося тiльки на шiсть днiв, а для собак уже нема нiчого.

Двое чоловiкiв i жiнка посiдали коло ватри й узялися до свого злиденного пiдживку.

Собаки лежали запряженi, – бо спиняючись опiвднi, iх не розпрягали, – i заздрiсно стежили за кожним шматком.

– Сьогоднi полуднуемо востанне, – сказав Мелмют Кiд. – І треба добре мати для цих собак, бо вони дедалi все лютiшають. При нагодi так i кинуться на когось iз нас.

– А я колись був головою братства методистiв i вчителював у недiльнiй школi. – Сказавши таке нi сiло нi впало, Мейсон мрiйно задивився на своi мокасини, що з них iшла пара, але Рут вивела його з задуми, наливши йому кухлик кави.

– Хвалити бога, чаю маемо досить! Я бачив, як вiн росте в Тенесi.

Чого б я оце тепер не дав за гарячого кукурудзяного коржа! Не журися, Рут, уже тобi недовго голодувати й ходити в мокасинах.

На цю мову жiнка повеселiшала. В поглядi ii свiтилася велика любов до свого бiлого пана, до першоi бiлоi людини, яку вона бачила у своему життi, до першого чоловiка, що поводився з жiнкою краще, нiж просто з твариною чи в’ючною худобиною.

– Авжеж, Рут, – провадив далi ii чоловiк чудною мiшаною мовою, бо тiльки так могли вони порозумiтися. – Почекай-но, ось ми доберемося до Далекоi Краiни, сядемо в човен бiлих людей i попливемо до Солоноi Води.

Так, погана вода, бурхлива вода, цiлi гори води танцюють весь час угору й униз. І так ii багато, так далеко iхати… Пливеш десять снiв, двадцять снiв, сорок снiв (вiн полiчив доби на пальцях), i все – вода, погана вода. А тодi приiдеш до великого селища, повного люду, наче комарiв улiтку. А вiгвами – ох i височеннi десять, двадцять сосен. Страх якi!

Вiн безпорадно замовк, зиркнув благально на Мелмюта Кiда, а тодi заходився показувати руками, як то буде високо, коли скласти двадцять сосен кiнцями одну до одноi.

Мелмют Кiд глузливо всмiхнувся, але Рут аж очi витрiщила з дива та втiхи: вона була майже певна, що чоловiк жартуе, i така поблажливiсть тiшила ii бiдне жiноче серце.

– А потiм сiдаеш у… у коробку, i – гурр! – поiхали вгору. – Вiн пiдкинув порожнього кухлика в повiтря, щоб показати, як то буде, i, спритно пiймавши його, гукнув: – Гоп! З’iхали додолу.