Син Вовка

– Дитино моя, – почав той, – серце менi краеться з жалю до вас. Ваша мрiя чудова, але вона не може справдитися.

– А то через що, панотче? Я ж погодилася.

– Ви самi не знаете, що робите. Ви не подумали за присягу, що ii склали перед богом тому, кого назвали своiм чоловiком. Мiй обов’язок нагадати вам тепер про святiсть такоi обiтницi.

– А як я розумiю ii святiсть i все ж вiдмовляюся вiд неi?

– Тодi бог…

– Який бог? Бог у мого чоловiка такий, що я не можу його визнавати. Отже, е багато богiв.

– Дитино! Не кажiть такого! Ох! Ви так не думаете, я розумiю.

В мене теж були такi хвилини. – На мить вiн перелинув у свою рiдну Францiю, i жiнку, що сидiла перед ним, заступила iнша, з задуманим обличчям i сумними очима.

– Що ж, панотче, виходить, мiй бог покинув мене? Я не грiшнiша за iнших жiнок. Я тяжко горювала з ним, за що ж я маю страждати й далi? Чому менi не зазнати хоч трошки щастя? Я не можу, я не хочу вертатися до нього!

– Не бог покинув вас, а ви покинули бога. Вернiтеся. Здайтеся на його волю, i темрява зникне.

О дитино моя…

– Нi, шкода й мови. Як я собi постелила, так i висплюся. Я не повернуся. А якщо бог мене покарае, то вже якось витерплю його кару. Ви цього збагнути не можете. Ви ж не жiнка.

– Моя мати була жiнка.

– Так, але…

– І Христос народився вiд жiнки.

Вона не вiдповiла. Запала мовчанка. Вортон нетерпляче смикав вуса й поглядав на дорогу. Грейс сперлася лiктем на стiл, на обличчi ii написана була рiшучiсть. Усмiх зник. А панотець Рубо розпочав з iншого боку.

– У вас е дiти?

– Колись я хотiла iх мати, але тепер нi. І я рада, що нема.

– А мати?

– Мати е.

– Вона вас любить?

– Так.

Вона вiдповiла пошепки.

– А брат? Нi, це не те, вiн чоловiк. А сестра е?

Вона, тремтячи, кивнула головою.

– Молодша? На багато?

– На сiм рокiв.

– І ви добре все зважили? Подумали про них? Про свою матiр? І свою сестру? Вона стоiть на порозi свого жiночого життя, i ваш нерозважний вчинок може мати велику вагу для неi.

Чи ви могли б пiти до неi, подивитися на ii свiже молоде личко, взяти ii руку в свою, притулитися своею щокою до ii щоки?

На цю мову iй в уявi постали такi живi образи, що вона не витримала.

– Годi! Годi! – закричала Грейс i зiщулилася, як собака пiд батогом.

– Вам доведеться зважити на все це; то краще зважте тепер, завчасу.

У поглядi його свiтилося глибоке спiвчуття, але вона того не бачила, обличчя ж його, тремтячи з нервового напруження, було незламне.