Син Вовка

Опанувавши себе, насилу стримуючи сльози, вона пiдвела голову.

– Я подамся далеко. Вони нiколи мене не побачать i врештi забудуть. Я немов умру для них. І… i я поiду з Клайдом… сьогоднi.

Здавалося, що вже на тому кiнець. Вортон ступив наперед, але священник звiв руку й спинив його.

– Ви хотiли мати дiтей?

Грейс мовчки кивнула головою.

– І просили iх у бога?

– Часто.

– А тепер ви подумали, що станеться, коли ви народите дитину?

Панотець Рубо зиркнув на чоловiка, що стояв бiля вiкна.

На мить обличчя iй засяяло, але вiдразу згасло.

Вона збагнула, що той мае на думцi. Вона звела руки, благаючи пожалiти ii, але священник повiв далi:

– Чи ви можете уявити собi невинне немовля в себе на руках? Хлопчика. Бо свiт не такий суворий до дiвчини. Та вже саме молоко у ваших грудях обернеться на жовч! А могли б ви бути гордi й щасливi з вашого сина, знаючи, що iншi дiти…

– О, майте милосердя! Досить!

– Все на дитинi окошиться…

– Мовчiть! Мовчiть! Я вернуся! – вона впала йому до нiг.

– Дитина ростиме, не вiдаючи нiчого поганого, аж одного дня iй люди кинуть в обличчя страшне слово…

– Ох, боже мiй! Боже мiй!

Грейс голосила на пiдлозi. Священник зiтхнув i пiдвiв ii на ноги. Вортон кинувся до неi, та вона порухом спинила його.

– Не пiдходь до мене, Клайде! Я вертаюся.

Сльози котилися iй по обличчю, але вона не втирала iх.

– Пiсля всього?! Ти не пiдеш! Я тебе не пущу!

– Не зачiпай мене! – Вона затремтiла й вiдступилася назад.

– Нi! Ти моя! Чуеш! Ти моя! – вигукнув Вортон, а потiм напався на священника.

 – І що з мене за дурень, дозволити вам ляпати казна-що! Дякуйте своему боговi, що ви духовна особа, а то б я вам… Що, скористалися своiм панотцевим правом? Ну, а тепер iдiть геть iз мого дому, а то я можу забути, хто ви!

Панотець Рубо вклонився, взяв ii за руку й рушив до дверей. Але Вортон став на дорозi.

– Грейс! Ти казала, що кохаеш мене?

– Казала.

– І тепер кохаеш?

– Так.

– Скажи ще раз.

– Я кохаю тебе, Клайде, кохаю.

– Ну що, панотче, – гукнув вiн. – Ви чули, що вона казала, i все ж ведете ii назад, де на неi чекае пекло, де iй доведеться щохвилi брехати своему чоловiковi?

Але панотець Рубо раптом уштовхнув жiнку до другоi кiмнатки й зачинив дверi.

– Цитьте! – прошепотiв вiн до Вортона, недбало сiдаючи на стiлець.

– Пам’ятайте, що це задля неi! – додав вiн.

У хатинi аж загуло вiд брутального стуку в дверi, клацнула клямка, i ввiйшов Едвiн Бентам.