Син Вовка

– Ви не бачили моеi дружини? – спитав вiн, як тiльки привiтався.

Двi голови хитнулися, що нi.

– Я помiтив, що ii слiди вiд нашоi хатини йдуть униз, – провадив вiн обережно. – А на дорозi вони зникли якраз навпроти стежки до вас.

Вони слухали його байдуже.

– І я… я думав…

– Що вона була тут? – загримiв Вортон.

Священник утихомирив його поглядом.

– Ви, сину мiй, бачили, що ii слiди йдуть до цiеi хатини?

Хитрий панотець Рубо! Вiн ще годину тому добре затер слiди, як iшов сюди тою самою стежкою.

– Я добре не роздивлявся, я… – Вiн пiдозрiло зиркнув на дверi до другоi кiмнатки, а потiм запитливо на священника.

Той похитав головою, але Бентам усе ще сумнiвався. Хутенько помолившись у думцi, панотець Рубо пiдвiвся.

– Якщо ви не вiрите, то… – вiн удав, нiби намiряеться вiдчинити дверi.

Священники не брешуть. Едвiн Бептам часто чув про це й вiрив, що так воно й е.

– Та я вiрю, панотче, – сквапно вiдповiв вiн. – Я лише дивуюся, куди це пiшла моя дружина й думав, що, може… Вона, певне, подалася до мiсiс Стентон, у Французьку ущелину.

А погожа днина, правда? Ви чули новину? Борошно подешевшало, стало сорок доларiв за центнер. Кажуть, що чечако так i комашаться на рiчках. Але менi треба йти. Бувайте здоровi.

Дверi хряснули, i вони побачили крiзь вiкно, як Бентам попростував до Французькоi ущелини шукати своеi дружини.

Кiлька тижнiв пiзнiше, якраз пiсля червневоi поводi, двое людей вивели човна на середину рiчки i прив’язали його до пливучоi ялини. Линва натяглася, й легенький човник поплив за ялиною, як на буксирi.

Панотцевi Рубо звелено залишити верхiв’я й вернутися до своеi смуглявоi пастви в Мiнуку. Там з’явилися бiлi люди, i iндiяни занехаяли рибальство й занадто часто вклоняються боговi, що хвилево оселився в численних темних пляшках. Мелмют Кiд теж мав справи на пониззi, отож i мандрували вони вкупi.

На цiлу Пiвнiч лише Мелмют Кiд знав достеменно цю людину, Поля Рубо. Тiльки перед ним священник скидав святобливу одежу i ставав звичайною людиною. Та й чому ж би нi? Вони добре знали один одного.

Хiба ж вони не дiлилися останнiм шматочком рибини, останньою дрiбкою тютюну, останньою потаемною думкою на пустельних просторах Берингова моря, у згубних лабiринтах Великоi Дельти пiд час жахливоi зимовоi мандрiвки вiд мису Барроу до Поркюпайну?

Панотець Рубо сумовито попахкував старою подорожньою люлькою й дивився на червоне кружало сонця, що похмуро зависло над самим обрiем iз пiвночi. Мелмют Кiд накрутив свого годинника.