Нарцис і Ґольдмунд

Вiн узяв собi за правило з молодшими за нього на кiлька рокiв поводитися так, нiби вiн був на двадцять рокiв старшим, звик суворо забороняти собi будь-якi привiлеi окремим учням i змушувати себе з особливою справедливiстю й турботою ставитися до кожного неприемного йому школяра. Його служiння було служiнням духу, йому присвячувалося його суворе життя, i лише потайки, в хвилини найбiльшоi слабкостi, вiн дозволяв собi насолоджуватися зверхнiстю, всезнайством i розумуванням. Нi, якою б привабливою не була дружба з Гольдмундом, вона становила небезпеку, якiй вiн не мiг дозволити зачепити сутнiсть свого життя.

А сутнiстю й сенсом його життя було служiння духовi, служiння слову, тихе, осмислене, безкорисливе напучування своiх учнiв – i не тiльки своiх учнiв – до високих духовних цiлей.

Уже бiльше року був Гольдмунд школярем у монастирi Марiяброн. Зо сто разiв забавлявся вiн з товаришами пiд липами на подвiр’i й пiд пишним каштаном рiзними учнiвськими iграми, в перегони, у м’яча, в розбiйникiв, у снiжки; нинi була весна; але Гольдмунд почувався втомленим i хворим, часто у нього болiла голова, i на заняттях йому було важко залишатися бадьорим та уважним.

Одного вечора до нього звернувся Адольф, той учень, перша зустрiч з яким перейшла в бiйку та з яким вiн цiеi зими розпочав вивчати Евклiда. Це було пiсля вечерi, у вiльний час, коли дозволялися iгри в дортуарах, розмови в класах i навiть прогулянки у зовнiшньому монастирському дворi.

– Гольдмунде, – сказав вiн, тягнучи його за собою сходами донизу, – я хочу тобi щось розповiсти, щось смiшне.

Але оскiльки ти весь такий зразковий i, мабуть, хочеш стати епископом, дай спочатку слово товариша, що не наябедничаеш на мене вчителям.

Гольдмунд дав йому слово без жодних вагань. Існувала честь монастиря, й iснувала честь школяра, вони часом суперечили одна однiй, вiн це знав; проте, як i скрiзь, неписанi закони були сильнiшими за писанi, й вiн нiколи за час навчання не ухилявся вiд виконання цих законiв честi й учнiвського братства.

Говорячи пошепки, Адольф тягнув його до порталу пiд дерева. Вiн розповiдав, що е кiлька хороших i смiливих хлопцiв, до яких належить i вiн, якi перейняли вiд попереднiх поколiнь звичай, згадуючи час вiд часу про те, що вони все ж не монахи, втiкати на один вечiр з монастиря, щоб «пiти на село». Порядний чоловiк нiколи не вiдмовиться вiд такого задоволення й такоi пригоди, а вночi вони повернуться.

– Але ж ворота будуть зачиненi, – зауважив Гольдмунд.