Нарцис і Ґольдмунд

Адольф постукав у вiконницю, почекавши, постукав ще раз, всерединi почувся шум, незабаром замерехтiло свiтло, дверi вiдчинилися, i вони один за одним увiйшли, опинившись в кухнi з чорним димарем та земляною пiдлогою. На плитi, блимаючи, сиротливо стояв каганець, на тоненькому гнотi горiло слабке полум’я. Тут була дiвчина, худа сiльська дiвка, вона подала прибульцям руку, за нею з темряви вийшла друга, ще зовсiм дитина з довгими темними косами. Адольф принiс гостинцi: пiвбуханця бiлого монастирського хлiба й щось у паперовому мiшечку.

Гольдмунд припустив, що це трохи вкраденого ладану чи воску для свiчок або щось подiбне. Дiвчинка з косами вийшла, без свiтла пробралася за дверi, довго не поверталася, а потiм зайшла з глечиком з сiроi глини й намальованою на ньому синьою квiткою i подала його Конрадовi. Трохи надпивши, вiн передав його далi, випили всi, це був мiцний сидр.

При слабкому свiтлi каганця вони повсiдалися: на дерев’янi ослiнчики дiвчата, а навколо них на пiдлозi школярi. Говорили пошепки, попиваючи сидр, Адольф i Конрад вели розмову.

Інодi один з них вставав, гладив худу по головi й потилицi, шепотiв iй щось на вухо, малу нiхто не чiпав. Мабуть, подумав Гольдмунд, велика – це служниця, а гарненька мала – донька господарiв будинку. Втiм йому було байдуже, i його це не стосувалося; бо вiн нiколи бiльше не прийде сюди. Таемна втеча, нiчне ходiння через лiс – це було гарно, незвично, хвилююче, загадково i зовсiм не небезпечно. Хоч це й заборонялося, та порушення заборони не надто обтяжувало совiсть. Але оце, цей нiчний вiзит до дiвчат, був не просто заборонений, вiн вiдчував, що це був грiх. Для iнших i це було, либонь, просто дурною витiвкою, але не для нього; йому, хто вважав себе покликаним до монашого життя й аскези, не дозволялися жоднi iгри з дiвчатами. Нi, вiн нiколи бiльше не пiде з ними. Та його серце билося сильно й тужливо у напiвмороцi убогоi кухнi.

Його товаришi вдавали перед дiвчатами героiв, хизувалися латинськими приказками, вставляючи iх у розмову.

Всi трое, здавалося, користувалися прихильнiстю служницi, вони раз у раз пiдходили до неi зi своiми дрiбними незграбними пестощами, найнiжнiшими з яких був боязкий поцiлунок. Складалося враження, що вони чiтко знали, що iм тут дозволялося. І оскiльки вся розмова мала вiдбуватися пошепки, це виглядало досить кумедно, та Гольдмундовi так не здавалося. Вiн тихо сидiв, зiщулившись на пiдлозi, втупившись у полум’я каганця, не промовивши жодного слова.