Нарцис і Ґольдмунд

Але щойно повернулася моя мати, як я знову дiзнався, що таке любов, i поруч з ii образом батькiв став раптом дрiбним i безрадiсним, майже огидним. І тепер я схильний усе розумове вважати батькiвським, не материнським, а ворожим материнському i не вартим великоi поваги.

Вiн говорив жартома, але йому не вдавалося розвеселити сумного друга. Нарцис мовчки дивився на нього, в його поглядi була ласка! Потiм вiн сказав:

– Я прекрасно розумiю тебе. Зараз нам уже немае потреби сперечатися; ти пробудився i тепер вже знаеш рiзницю мiж собою i мною, рiзницю мiж материнським i батькiвським началом, мiж душею i розумом.

А скоро, мабуть, ти визнаеш ще й те, що твое життя в монастирi i твое прагнення чернецтва було помилкою, вигадкою твого батька, який хотiв цим спокутувати пам’ять про матiр, а може, й просто помститися iй. Чи ти ще досi вважаеш, що призначений усе життя залишатися в монастирi?

Задумливо розглядав Гольдмунд руки свого друга, цi благороднi, строгi i разом з тим нiжнi, худi й бiлi руки.

Нiхто б не засумнiвався, що це руки аскета i вченого.

– Не знаю, – сказав вiн спiвучим, дещо нерiшучим голосом, розтягуючи кожен звук, який з’явився у нього з якогось часу. – Я справдi не знаю. Ти досить суворо судиш про мого батька. Йому було нелегко. Але, можливо, ти й маеш рацiю. Я вже понад три роки в монастирськiй школi, а вiн жодного разу не вiдвiдав мене. Вiн сподiваеться, що я назавжди залишуся тут. Може, так було б найкраще, я ж i сам завжди цього хотiв. Але тепер я не знаю, чого саме хочу.

Ранiше все було просто, просто, як лiтери у книзi для читання. А зараз все не просто, вже навiть лiтери. Все стало багатозначним i багатоликим. Не знаю, що з мене мае вийти, зараз я не можу думати про такi речi.

– Ти й не повинен, – сказав Нарцис. – Час покаже, куди веде твiй шлях. Вiн почав повертати тебе назад до матерi i ще бiльше наблизить до неi. Щодо твого батька, то я не надто засуджую його. А хiба ти хотiв би повернутися до нього?

– Нi, Нарцисе, звичайно, нi.

Інакше я зробив би це негайно по закiнченнi школи або вже зараз. Адже, якщо я не буду вченим, то досить з мене латини, грецькоi i математики. Нi, повертатися до батька я не хочу…

Вiн задумливо дивився перед собою i раптом вигукнув:

– Але як тiльки тобi вдаеться постiйно говорити менi слова чи ставити питання, якi мене осяюють i пояснюють менi мене самого? Ось i зараз твое питання, чи хотiв би я повернутися до батька, раптом показало менi, що я цього не хочу.