Диктатор

Вiн хоче забути чергову жiнку – красуню Елiзу, яка вкотре розбила його серце i пiшла геть з одним багатiем, старшим за неi на тридцять чотири роки.

– Сука-а-а-а!!! – кричить Томас, i його обличчя перекошуе недобра посмiшка. Така посмiшка з’являеться у вбивць, психопатiв та iнтелектуалiв у станi лютого вiдчаю.

Френк Лейл сидить на лавцi у Центральному парку. Вiн намагаеться упiймати першi променi квiтневого сонця, що вже другий день поспiль заливають своiм теплом вулицi Нью-Йорку. В його руках «New York Times».

Час вiд часу вiн гортае газету, читаючи заголовки й кiнцiвки статей. Вiн нiкуди не поспiшае, насолоджуеться спокоем i самотою. Дихання рiвне, проте думки – бентежнi. За декiлька хвилин бiля нього сiдае чоловiк у сiрому пальтi. Прямий нiс, тяжкий погляд, сиве волосся, жорстока доля.

– Привiт, Френку! – вiтаеться вiн з Лейлом, але руки не подае.

У вiдповiдь Френк Лейл тiльки кашляе i дивиться в небо.

Чоловiки мовчать. Кожен думае про свое.

– Скiльки ми не бачились? – врештi-решт питае Френка його спiврозмовник.

– П’ять рокiв, сiм мiсяцiв i тринадцять днiв. З вересня 1988 року, – вiдповiдае Лейл.

– Ти завжди вiдповiдально ставився до дат i цифр.

– Такий вже я е, – каже Френк, i спiврозмовник чуе якийсь хрип у грудях Лейла.

– Як здоров’я? – питаеться вiн.

– Ще дихаю, – у вiдповiдь тихо мовить Френк.

І знову мовчання. Занадто сильнi i впертi тi двое, що сидять на однiй лавцi i споглядають квiтневе небо iхнього Нью-Йорку.

– Майкле! – каже Френк, i слова застрягають у нього в горлi.

– Так, Френку, – Майкл обертаеться до нього.

– Ти знаеш мене усе життя. Ми… те, що було… але… не знаю… в тому е i моя провина…

– І моя теж, – Майкл кладе руку йому на плече i легенько стискае.

Вони мовчать, усi слова зайвi.

– Ми неодмiнно потрапимо до пекла, Майкле, – каже Френк.

– Не ми першi, не ми останнi. Та й ти ж знаеш, що я не вiрю анi в пекло, нi в рай. Нi в Бога, нi в чорта.

– Знаю, друже. Твоя вiра – ЦРУ. У цих трьох страшних та холодних буквах викарбовано усю твою долю, весь твiй шлях.

– А твiй?

– Я вiдiйшов вiд справ. І це трапилось п’ять рокiв сiм мiсяцiв i тринадцять днiв тому. У день нашоi останньоi з тобою зустрiчi.

У пам’ятi Френка i Майкла виникае одна й та сама картина.

Вони сидять у засiдцi. Їх десятеро. Двое американцiв та вiсiм моджахедiв. Молодi хлопцi, яким щойно усмiхнулося життя. Радянська колона мае йти за пiвгодини. Інформацiя точна i перевiрена.