Диктатор

Френк намагаеться не дивитись на Майкла. Вiн ще не знае, що повернутися мають тiльки двое – вiн та Майкл. Це його не бентежить. Як i сама вiйна. Як i талiби, яких вони з Майклом створювали, навчали, приборкували та вели у бiй.

То не перша спiльна вiйна для них. Були й iншi. Але цього разу Френк Лейл прийняв рiшення, що для нього вона стане останньою. Вiн навiки покiнчить зi своiми вiйнами. Так само вiн зробить i з ЦРУ. Раз i назавжди. Урештi-решт вiн мае право жити життям чесноi людини. Так хотiв його батько.

Так колись хотiв i вiн сам.

– Ти знаеш, Френку, iнодi я заздрю тобi. Але… чи став ти щасливим за той час, який минув iз дня нашоi останньоi зустрiчi?

Френк Лейл iгноруе питання Майкла.

– Не мовчи! Не в тому ми з тобою вже вiцi, аби уникати незручних для нас питань. Смiливiсть – вона не у нашiй спроможностi вбивати iнших. Вона у нашiй силi визнавати правду i своi помилки.

Френк кладе газету на лавку, i вiтер одразу пiдхоплюе ii. Френк проводжае сторiнки своiм поглядом, а потiм каже:

– Напевно, я народжений не для щастя.

Моiм народженням було визначено i мiй обов’язок. Права та бажання не мали жодного значення. Армiя, потiм Управлiння, вiдставка, тиха сiмейна гавань, дiти, iхнi успiхи, бейсбольнi матчi, пиво з сусiдом у недiлю, вiдпустка один чи два рази на рiк… Якщо це i е щастя, значить, я щасливий.

– Я тобi не вiрю, Френку. Спокiй не може бути твоiм щастям.

– Може, Майкле.

– Не обманюй хоча б себе, – каже Майкл i закурюе.

– Ти так i не кинув палити? – питае його Френк Лейл.

– А навiщо? Це не врятуе мене вiд зустрiчi з нашим Творцем.

– Але може подовжити твiй шлях до цiеi зустрiчi.

– Я не боюся смертi. Ти знаеш про це, – говорить Майкл i випускае дим.

Вiн вiдчувае, що Френк призначив зустрiч не через сентиментальнiсть чи то ностальгiю. Не таким був Френк Лейл. Якщо вiн вже зателефонував Майклу С’ютi, значить на те була причина, про яку Френк ще не сказав.

«Вiн щось хоче попросити. Але не може переступити власну гордiсть», – думае собi Майкл С’ютi.

Тим часом Френк не збираеться просити. Вiн зараз далеко – у жорстоких джунглях В’етнаму, йому тiльки-но виповнилося двадцять п’ять, вiн у розвiдувальнiй ротi, яку ось вже третiй мiсяць поспiль кидають уперед. Генерали та полковники армii США покладають на неi великi надii, поки рота йде у невiдомiсть, яка з кожним новим кроком все дужче тхне смертю.

– Я часто згадую наше знайомство, Майкле. Ми були молодi. Хлопчаки зовсiм.