Диктатор

Киiв не подобався Шевцову. Як i уся Украiна. Та й не називав вiн ту державу iнакше як «Малоросiею». Дивна рiч, але у тому молодому росiянинi намертво вжився стереотип, згiдно з яким тiльки сильний може правити. Хто слабший, той мусить коритися.

Украiнцiв вiн зневажав i нiколи не називав братами. Так само як i чеченцiв та грузинiв. Цi три нацii викликали у нього лише огиду. Тому i стрiляв вiн у них з особливою насолодою. У Грозному, до якого його направляли на виконання специфiчних завдань, у Цхiнвалi 2008 року, коли Росiя вирiшила вкрасти у Грузii Абхазiю та Осетiю.

І ось зараз, у самому серцi Украiни, на Майданi Незалежностi, аби далi усе вiдбувалося так, як те спланував собi Кремль.

Машиною Шевцов дiстався Харкова, де й заночував. У тому мiстi ФСБ мало своiх агентiв, якi вже за декiлька мiсяцiв почнуть втiлювати план Кремля щодо захоплення украiнських територiй. На ранок, коли вiн прокинувся, Олег гарно поснiдав, пересiв на iнше авто i поiхав у напрямку кордону.

Вiн не думав про вчорашне, не переймався вбитими. Усi його думки концентрувалися на величi Олiмпiйських iгор, що в тi днi проходили у Сочi. Там був його президент. Там була його краiна. Й усiм своiм серцем вiн був разом з ним – тим сiрим та жорстоким чоловiком, який навiки став единим кумиром Олега Шевцова.

2000 рiк

У неповних вiсiмнадцять рокiв йому кортить жiнки. Вiн iде на Тверську. Грошей у нього нема. На вулицi травень, у повiтрi – приемний та лагiдний подих оманливоi весни.

Олег Шевцов стоiть бiля дороги i здалеку дивиться на повiй. Вулиця горить нiчними лiхтарями. Через дорогу вiн бачить жiнок. Вони рiзнi. Красивi i не дуже. Високi i низькi. Чорнявi та бiлявi. Мулатки i азiатки. І усi вони прагнуть грошей. А iх, як нам уже вiдомо, у нього нема.

Вiн спостерiгае, як до повiй одна за одною пiд’iжджають автiвки. Бiгають «мамки», крутяться дiвчата, а у повiтрi – запах великих грошей та чоловiчоi хiтi.

«Мерседеси» i «аудi», БМВ та «вольво», «тойоти» i «лексуси» – хазяi цього життя не iздять у метро.

Його око помiчае вродливу i струнку бiлявку. Олеговi здаеться, що ось вiн i закохуеться з першого погляду. І байдуже йому на те, що та бiлявка – повiя, що у своi двадцять рокiв вона мала вже безлiч чоловiкiв, що у неi може бути i сифiлiс, i навiть СНІД. То все пусте, неважливе, наче з iншого життя, яке не стосуеться його i ii.