Диктатор

Один малолiтнiй придурок незрозумiло з яких причин кастетами покалiчив двох клiентiв. Чеченцiв. Зараз сидить у нас у пiдвалi. Чечени вимагають його кровi. А менi чогось шкода хлопця. Сирота, дитбудинкiвський. Напевно, трахатися захотiв, а грошей не було. А тут цi двое на «мерседесi». Ще й «чорнi».

Погодiн сприймае сказане спокiйно, думае з хвильку, а потiм каже:

– Вези мене до нього! Хочу з ним поговорити. Якщо пiдiйде менi, заберу його.

– Як це я повезу вас до нього, майоре? Братва не зрозумiе… та й чечени, – авторитет розгублено клiпае очима.

Погодiн i сам розумiе, що не мае права пiдставляти свого агента. Але iнтерес до незнайомого хлопця посилюеться в ньому щохвилини. Вiн не знае чому, але той нiколи не знаний ним вiдчайдух подобаеться йому.

– Гаразд, – каже майор ФСБ Погодiн. – Привези його до мене. Ось адреса, – вiн бере ручку i пише адресу у своему блокнотi, виривае аркуш i дае його бандитовi.

– Не знаю…

– Мене не цiкавить, що ти знаеш! – рiзко перебивае його Погодiн.

– Але ж чечени…

– То не мiй клопiт. Хлопець мае бути за вказаною адресою максимум через три години. Усе! Вiльний!

Олег сидить на зашарпаному диванi у незнайомiй йому квартирi, а навпроти нього стоiть чоловiк, якого вiн бачить уперше. Шевцов не розумiе, хто цей чоловiк i до чого вiн тут. Незнайомець сiдае у крiсло навпроти Олега i говорить:

– А тепер розповiдай. Тiльки чесно. З самого початку i до того моменту, як ти дiстався дверей цiеi квартири.

– Хто ви? – вичавлюе з себе Олег, але вiдповiдi на поставлене питання так i не отримуе.

Мовчання затягуеться. Погодiн не квапить хлопця, розумiючи його страх та розгубленiсть. Вiн вивчае Шевцова, дае йому шанс розповiсти усе самому, без зайвих потуг.

– Гаразд, – врештi-решт каже Погодiн. – Почнемо з елементарного. Твое iм’я.

Недовiрливий проблиск вовчих оченят. Насторога у кожному подиху та русi. Шмигання носом i синцi на усьому обличчi.

«А тебе вправно били, хлопче, – думае Погодiн.

– Мене звати Олег. Олег Шевцов, – говорить хлопець.

– Приемно познайомитись. Називай мене Іван Вiкторович.

– Це ваше справжне iм’я?

– Це мое едине iм’я, – чесно бреше Погодiн.

– Я вам не вiрю.

– Байдуже. Це не мае жодного значення. Розповiдай про себе. З якоi ти сiм’i, де живеш, де навчаешся, що любиш, чим захоплюешся. Окрiм дiвчат, звiсно. Це твое захоплення менi вже вiдоме.