Диктатор

І зараз я говорю тобi не про Господа нашого Бога, – казав Погодiн в той останнiй вечiр, коли вони пiднiмали з Олегом по чарцi.

Шевцов слухав його i вже не думав про вiру. Вiн думав про завтрашнiй день.

Слов’янськ зустрiв iх тишею та насторогою ранку. Сiре мiсто апатичних настроiв. Мрii про Росiю та свiтле майбутне давно минулих радянських часiв. Поодинокi перехожi, групи бiйцiв, якi прагнули перевороту. Хоча б в окремо взятому мiстi. Але перевороту, за яким для них вiдкриваються новi можливостi.

– Мiськрада, вiддiл мiлiцii та СБУ.

Такi нашi цiлi на сьогоднi. Маемо впоратися, – сказав командир своему загону, i вони рушили захоплювати те, що по праву належало iншим.

Шевцов очолив групу, i вони йшли чужим мiстом, аби зробити його своiм, зачистити вiд украiнцiв та встановити владу «народу Донбасу», якого нiколи не було i нiколи не буде.

«Що то за народ такий?» – питав себе Шевцов, але мовчав, розумiв, що вголос такi речi говорити не можна.

Вони виривали решiтки на вiкнах мiлiцейського вiддiлку Слов’янську, а потiм роздавали зброю так званим «ополченцям», що сформувалися з волi та пiд керiвництвом росiйських спецслужб.

Вони будували барикади i множили «росiйську весну» на украiнських землях. Вони принесли смерть, аби задовольнити свого правителя, котрий не розумiв самостiйноi Украiни, адже вона мала належати тiльки йому.

Так починалася вiйна. Жорстко, абсурдно, фанатично. Вона йшла украiнським Донбасом i багато хто ще не вiрив, що вiйна буде довгою.

Багато хто сподiвався, що все мине за лiченi днi, можливо, тижнi. Але були люди, якi знали, що все триватиме роками. Аж поки хтось когось не переможе. І справа була у тому, що украiнський народ нiяк не бажав перемоги над собою. Тому i йшов не з-пiд палки, а за покликом серця, розумiючи, що завтра може бути перемога, а може трапитись i смерть.

Росiя наступала на всiх фронтах. Шевцов гордився, що був частиною того важливого наступу, який пiдпалював Донбас, народжував нову iсторiю, творив новi республiки.

Олег не задумався над тим, що правити тими так званими республiками будуть останнi покидьки, що мародерство та вбивства будуть основою полiтики, а поля перетворяться на цвинтарi, усiянi свiжими могилами без прiзвищ, iмен, пам’ятникiв, удiв i дiтей. Неiснуючi солдати неiснуючоi армii вiддаватимуть своi життя, аби Москва тiшилася перемогами. Перемогами, що прискорювали ii шлях до краху.

Не про те думав майор ФСБ Шевцов. Вiн думав про iнше.