Диктатор

Стрiляти в Погодiна у центрi Москви в тi днi середини нульових – небезпечно. Аби наважитися на такий крок, потрiбно мати серйознi причини. Погодiн – людина генерала. Цими словами визначаеться його мiсце у силовiй iерархii Москви, а за нею i усiеi Росii.

О 15:00 Олег Шевцов виходить зi свого помешкання, чимчикуючи вулицями Москви, не розумiючи напрямку руху та кiнцевоi цiлi. Вiн гуляе мiстом, аби з голови вивiтрилися дурницi, а холодний розум став на завадi емоцiям. З його голови нiяк не йдуть слова Погодiна про жiнку, яка мае померти чи то бути вбитою.

Що це за жiнка? Чому вона мае померти? І кому така смерть принесе хоча б якусь користь?

Вiн не каже про жiнку анi генералу, анi тому неприемному типовi з Кремля, бо знае, що мусить мовчати. Так учить його Погодiн. Так пiдказуе саме життя. Те, що знають двое, потрiбно ховати, запихати у самi нутрощi своеi пам’ятi, свого розуму. І запхнувши те знання, мусиш рухатися далi, аби боротися у цьому свiтi з покидьками, якi хочуть твоеi смертi.

Тим часом жiнка, про яку говорив Погодiн, виходить iз супермаркету.

У ii руках пакети з продуктами i жiноча сумка. Вона вiдчиняе своi «Жигулi» десятоi моделi, кладе пакунки, заводить двигун i починае рухатися у напрямку вулицi Лiсноi, що в самому центрi Москви.

Шевцов нервуе. Вiн не любить невизначеностi i таемниць. Особливо чужих таемниць, якi стрiмголов уриваються в його життя. В таких таемницях завжди виднiеться небезпека, в них е застереження, що кожен новий крок може стати останнiм. Олег знае це i розумiе, що всерединi нього починае наростати параноя.

– Без iстерик, Шевцов! – наказуе вiн собi i рухаеться далi у напрямку лiкарнi, де в окремiй палатi пiд посиленою охороною лежить його поранений шеф.

Жiнка кермуе авто дуже уважно. Швидкiсть не перевищуе 60 км/год. Вона звикла до своiх «Жигулiв». Вона давно вже могла купити собi iншу машину, кращу i комфортнiшу. Але не робить цього. Їi виховання заперечуе мiщанський кiтч, пафос та вихваляння. Їi виховували так, аби вона жила чесною i порядною, а единою своею зброею мала виключно власний розум.

Перед ним мчать вагони метро. Вiн стоiть на станцii i не чуе людський галас, не бачить натовп, що поспiшае у своiх справах.

«Кого ж це мають убити? Що коiться з нами? Хто стрiляв у шефа?» – питання без вiдповiдей атакують його розум, наче рiй бджiл. Вiн би i радий вiдбитися вiд тих питань, але наразi вони демонструють бiльшу силу, анiж це здатен зробити сам Олег Шевцов.

Жiнцi сорок вiсiм рокiв.