Казки, легенди, притчі

Служницi забирали з колiн Фiлiппо книжку, карлик гнiвно пiдводив догори очi, але тут же переборював себе i ввiчливо запитував, чого бажае його панi. І вона наказувала: «Розкажи менi будь-яку iсторiю». На що карлик вiдповiдав: «Менi треба подумати» i поринав у своi думки. Інодi ставалося так, що вiн зволiкав надто довго й панi докiрливо покрикувала на нього.

Однак карлик незворушно похитував головою, надто великою для його маленькоi постави, й спокiйно вiдповiдав: «Потерпiть ще трошки: хорошi iсторii схожi на благородну дичину.

Часто доводиться подовгу сидiти в лiсах у засадi поблизу ущелин, щоб ii вистежити. Дайте менi трiшки подумати!»

Проте, коли вiн пiсля тривалих роздумiв починав розповiдати, то вже не зупинявся, аж доки не закiнчить, i його розповiдь пливла, мов рiка, що збiгала з гiр у долину i у якiй вiддзеркалювалося буквально все – вiд маленькоi травинки до блакитного небозводу.

Папуга засинав, клацаючи час вiд часу ввi снi своiм скривленим дзьобом, вода в невеликих каналах стояла незворушно, i так само незворушним було й вiддзеркалення будинкiв на ii берегах, немовби це були справжнi стiни, сонце нещадно розпiкало дах, а служницi вiдчайдушно боролися iз сонливiстю.

Але карлик не давався дрiмотi. Як тiльки вiн розпочинав свою мистецьку розповiдь, то вiдразу ставав справжнiм чародiем i королем. Вiн змушував забувати про палюче сонце, проводячи свою панi, яка уважно дослухалася до його слiв, то чорним зловiсним лiсом, то блакитними прохолодними морськими безоднями, а то й вулицями невiдомих казкових мiст, адже карлик навчався мистецтва оповiдi на Близькому Сходi, де оповiдачiв цiнували дуже високо, i вони були магами, що гралися з людськими душами, мов дiти з м’ячем.

Його iсторii майже нiколи не розпочиналися в чужих краiнах, куди душам тих, хто його слухав, важко було перенестися на крилах своеi фантазii. Навпаки, вiн починав свою оповiдь iз того, що можна було реально побачити на власнi очi: чи то була золота пряжка, чи шовкова хустка. Вiн завжди починав iз близького, що можна побачити, й проводив уяву своеi панi непомiтно для неi саме туди, куди вiн сам цього хотiв, починаючи свою оповiдь вiд колишнiх власникiв таких скарбiв, вiд майстрiв, що iх виготовляли, або ж вiд продавцiв, що iх реалiзували.

Тож його розповiдь, розгортаючись неспiшно й природно, переносила слухачку з даху палацу на баржу купця, а з баржi – до гаванi, а звiдти – на корабель, а вже з нього – в будь-який найвiддаленiший куточок свiту.