Маленькі чоловіки

Нет пiшов i повернувся з двома доларами в кишенi, якi показував усiм, розповiдаючи, як весело йому було, як всi учасники пiкнiка були добрi до нього, як вони хвалили його музику й обiцяли запросити знову.

– Це набагато краще, нiж грати на вулицях, – сказав Нет, поплескуючи по своему, тепер вже не порожньому гаманцю й вiдчуваючи себе справжнiм мiльйонером. – Тодi я не отримував нiчого, а тепер всi грошi дiсталися менi. І крiм того, менi було дуже весело. Тепер я теж «у справi», як Томмi або Джек. О, як це мене тiшить!

Так, вiн був «у справi», i справ у нього було достатньо.

Влiтку пiкнiки влаштовувалися дуже часто, й на Нета був великий попит. Пан Баер охоче вiдпускав його грати за умови зроблених урокiв. Всiм було приемно дивитися, як Нет сiдав у красивий екiпаж, що присилали за ним, або коли вiн повертався додому, втомлений, але щасливий, iз заробленими грошима в кишенi й ласощами для Дейзi та маленького Теддi – про них вiн нiколи не забував.

– Я збиратиму грошi, – казав вiн, вiддаючи своi долари на зберiгання панi Баер, – а коли iх набереться багато, куплю собi власну скрипку.

Тодi менi можна буде заробляти собi на хлiб, адже так?

– Сподiваюся, що так, Нете. Але перш за все ми повиннi зробити тебе сильним i здоровим та вкласти якомога бiльше знань у твою музичну голову. Згодом пан Лоуренс знайде тобi пристойне мiсце, а коли-небудь ти виступиш на великiй сценi, i ми всi приiдемо слухати тебе.

Нет почувався цiлком щасливим. У музицi вiн робив такi значнi успiхи, що пан Баер заплющував очi на його досить посереднi знання з предметiв.

Бо знав: до чого лежить серце, там всього охочiше працюе й голова. Щоправда, коли Нет переходив межу й надто недбало ставився до урокiв, йому забороняли грати на скрипцi протягом цiлого дня. Це було таким жорстоким покаранням, що хлопчик одразу брався за розум.

Дейзi дуже любила музику, тож з великою повагою ставилася до музикантiв. Коли Нет вправлявся на скрипцi, вона майже завжди сидiла на сходах бiля його дверей i з мрiйливим виразом на обличчi або шила, або няньчила одну зi своiх ляльок.

Це тiшило хлопчика й спонукало грати для своеi маленькоi слухачки якнайкраще.

«Точно наша Бет», – думала тодi тiтка Джо, згадуючи свою молодшу сестру, й намагалася якнайшвидше пiти, щоб не бентежити дiвчинку.

Нет дуже полюбив панi Баер, однак бiльшу частину свого маленького серця вiддав професоровi, який, як справжнiй батько, дбав про слабкого, соромливого хлопчика, що за короткий вiк зазнав так багато горя.