Мандрівки близькі і далекі

П’ять дiб трясся у смердючому, з блощицями, вагонi, та я був невибагливий пiсля довгорiчноi служби в армii, i пахнув ще тодi менi паровозний терпкий дим; мав я в дорозi час для роздумiв, бо спiлкуватися з пасажирами, якi весь час мiнялися у загальному вагонi, не бажав, та й боявся спiйматися на гачок якомусь базiцi або провокаторовi, а ще – протилежну багажну полицю зайняв пiд Москвою пiдозрiлий тип, з виду блатняк, який вряди-годи позирав униз i когось там втiшав: «Не серчай, керя, должно, со временем освободят», i я побоювався, що, як тiльки вийду на якiйсь станцii за окропом, мое мiсце займуть, тому полишав свое дорожне лiгво лише при потребi, та й то тодi, коли мiй сусiд давав хропака.

Я лежав i весь час думав про Євгена, якого ми по-домашньому кликали Нуськом, i щораз чiткiше приходила до свiдомостi думка, що тiеi людини, до якоi iду, зовсiм не знаю, бо востанне бачив брата понад десять рокiв тому, коли вiн з карабiном вийшов з дому в провесiнню пiтьму, залишивши зрозпачених батька й матiр, а на мене й не глянув: ми нiколи не жили в мирi, й хоч тi антагонiстичнi стосунки мiж нами були дитячi, все ж не встигли перерости в мирнi – дорослi, й ми фактично не знали один про одного нiчого бiльше, крiм того, що есьмо братами й мусимо жити пiд одним дахом.

Хто ж вiн нинi – Нусько, чи утвердиться в менi добра вiра в нього пiд час зустрiчi? Може, там на мене чекае зовсiм чужа як зовнi, так i внутрiшньо людина: заранi постарiлий, знищений чоловiк, здеморалiзований жебрак, злодiй? Або ж озлоблений на весь свiт мiзантроп, який вважае тих, що на волi, сподленими рабами, пристосуванцями, зрадниками великоi iдеi, а себе – героем, якому належиться за муки особлива шана, а в слушний час, коли прийде воля, – плата високими посадами i владою? А може, став достойним мужем, який у тюрмi пройшов полiтичнi унiверситети й готовий решту життя присвятити боротьбi за незалежнiсть Украiни i за неi, якщо треба, й загинути? А може, вiн блатняк, сексот?.