Мандрівки близькі і далекі

Абсурд! Існуе на свiтi одна-едина росiйська iмперiя, яка дiлиться на губернii, i перша з них – Малоросiя!»

«Слава росiйському месii!» – заревiла зала, горнучись до пророка, та бiля нього, нiби охороняючи, пiдскакував, забiгаючи то з одного, то з iншого боку, рудий жидок i раз у раз повторював: «Я це перший сказав, ваша достойносте, шанований народами пророче! Ви ще були в Америцi, як я вже говорив: губернii i тiльки губернii! А уряд нинiшньоi так званоi Украiни хай iде в Житомир, вiн там колись уже був – у дев’ятнадцятому роцi!» Я знову глянув у дзеркало i здригнувся вiд жаху: на мене дивився зовсiм сивий, з бiлою борiдкою дiдусь, i я зрозумiв: минуло вмить тридцять лiт, протягом яких мiй знаменитий супутник у транссибiрськiй подорожi перемiнився з видатного письменника на новiтнього Гришку Распутiна…

Але покиньмо умовностi… Час моеi мандрiвки до Владивостока на початку шiстдесятих рокiв був перiодом фанатичного захоплення Солженiциним, на якого покладала великi надii свiтова й особливо украiнська демократiя, i нiхто не мiг передбачити солженiцинськоi метаморфози, юродства i його полiтичноi дегенерацii.

А треба ж було пам’ятати науку академiка Вернадського, який говорив, що росiйська демократiя закiнчуеться там, де починаеться украiнська незалежнiсть. Та нам тодi хотiлося вiрити у краще…

У роздумах про можливе народження демократичного поколiння в Росii, – а воно, здавалося, йде i зрозумiе нарештi iмперський грiх своiх батькiв, – я вийшов з ресторанного залу, та мусив у дверях зупинитися: коридор швабрувала стара бабуся й на чому свiт по-галицьки лаяла пасажирiв, якi iй заважали в роботi.

«Та вступися набiк, москалю, шляк би тя трафив!» – закричала на мене.

Я пiдiйшов до жiнки й спитав як тiльки мiг ласкаво:

«Звiдки ви, бабусю?»

«Ге, – видивилася стара. – Та, певне, звiдти, звiдки й ви!»

«А багато тут вас з нашого краю?»

«А де нас мало? Як там нема Украiни, то най хоч тут буде…»

Я обминув бабусю – скорбну украiнську реальнiсть, й розлетiлися вмить, мов рiй сполошених комах, моi мрii про росiйську демократiю.

Звiдки вона вiзьметься: чи бачила стара бабуся хоч натяк на неi у цiй загратованiй стодолi?.. За весь свiй вiк? І з якого часу живе тут старенька: з пiслявоенного, тридцятих рокiв, столипiнських чи мазепинських? Горе нам! Горе Украiнi – невiльничiй матерi…

До вiдходу поiзда залишилася година. Я сидiв сам у купе, i в дзеркалi вiдбивалося мое зображення – сивого, з борiдкою дiдуся.