Мандрівки близькі і далекі

Вiн схопив мене за оборки й зарепетував: «Партiзан, партiзан!»; з окопу пiдвелися жовнiри й приглядалися до мене, посмiхаючись, мабуть, з того, що «партiзан» був дуже малий на зрiст; тi посмiшки мене не заспокоiли – нагадували вони вовчий оскал, i я нiчого доброго вiд мадярiв не чекав, проте й думки не припускав, що уб’ють, бо за що?.. Та враз згадав – за що: офiцер зняв з моеi спини рюкзак i засунув руку досередини.

Тодi я вмер. Тодi я пiзнав нi з чим не зрiвнянне моторошне передчуття насильницькоi смертi: це здерев’янiлiсть, i нiщо в тобi вже не живе, крiм заповненого страхом, немов раковою пухлиною, мозку.

Офiцер нервово викидав книжки на землю i врештi витягнув важкий, у бруднiй шматинi згорток. Вiн переможно потряс ним у руцi й, процiдивши крiзь зуби «партiзан», розгорнув…

І я побачив i обм’як: австрiйський наган враз перемiнився – бо пожалiв мене Господь – у зв’язку кiнських пiдкiв. Я й не знаю, куди подiвся тодi мiй переляк; на його мiсце влилася незмiрна втiха: це ж пiдкови для Росiнанти, сповнилась моя мрiя! І я, геть забувши про смерть, яка секунду тому була такою очевидною, прокричав офiцеровi до очей: «Das ist f?r Pferd, f?r mein Pferd»[3 - Це для коня, для мого коня! (Нiм.

)] – й суворий вояк голосно зареготав.

А тодi на горбi, за яким розпочинався Трач, з’явився сам Бог: вiн був сивоголовий, з маленькими вусиками i мав обличчя мого батька.

Батько статечно зiйшов униз i пояснив офiцеровi по-нiмецьки, що я його син i вертаюся з Коломиi, бо навчання в гiмназii, звiсно, припинилося.

Мадяри нас вiдпустили. По дорозi батько попередив, що будемо нинi спати в стодолi на сiнi: хата зайнята пiд вiйськовий штаб. І ще: Євгена забрали у форшпани[4 - Примусова фiрманка.] разом з возом i Росiнантою для перевезення снарядiв до Микитинцiв; сам начальник штабу обiцяв, що завтра син повернеться. Батько був людиною мужньою й говорив це спокiйно, та з виразу його обличчя я зрозумiв, що вiн не мае нiякоi надii на Нуськове повернення, й рiвноваги додавала йому втiха, що хоч молодший син знайшовся.

Я загорнувся в суху верету й заснув у сiнi, навiть не пчихнувши. А на другий день, коли мадяри вийшли з села, вернувся Нусько – сам, без коня i без воза: утiк посеред ночi з мадярського обозу, який прямував до кордону й не мав жодного намiру зупинятися в Микитинцях.

Я кинувся йому на шию, вперше вiдчувши кровний зв’язок мiж нами обома.