Мандрівки близькі і далекі

Далеко позаду залишилося мiсце вiчного спочинку великого мого i всiеi Украiни друга – болгарського перекладача Петка Атанасова, який так прискiпливо слiдкував за украiнською лiтературою, що не проминув моеi першоi, надрукованоi в журналi «Жовтень», новели «Бузькiв вогонь» i переклав ii на болгарську мову, а невдовзi пiсля цього Петко вiтав мене i мою дружину в Софii. Прийшов вiн на перон у товариствi дотепного й мудрого кiносценариста Івана Ружа, i цiлий день водили вони нас по своiй столицi до знемоги, i аж увечерi вiдпочили ми в екзотичному ресторанi на Вiтошi над мертвою рiкою валунiв, один з яких скотився й зупинився на могилi Івана Базова, що поруч з гробiвцем Михайла Драгоманова… А потiм Атанасов приiхав в Украiну, i ми гостювали у вiчно юноi Наталi Черемшини-Семанюк у Снятинi.

І вже немае в моему свiтi нi Івана Ружа, нi панi Наталi, анi вiдомого болгарського письменника Івана Давидкова, з яким я познайомився в Софii, – крiм Петка, доброго й водно усмiхненого: вiн завжди зi мною, хоч залишився далеко позаду, зарання сточений смертю.

А ще полишив я, помчавши не iз своеi волi вперед на бричцi Хроноса, бiлоруського витязя Володю Короткевича; зосталися позаду й Орест Зiлинський, i Кость та Зiна Геник-Березовськi з Праги, з якими мене в’язало мiцне приятелювання; а ось оглянувся я в цю мить, згадавши свою подорож на Кубу разом з Володимиром Гжицьким i Яковом Стецюком – за шелом’янем могили iхнi… Господи, чому це в них так швидко сталося, а кубинський лицар шiстдесятих рокiв, навiчно зашнурувавши себе в зелений кiтель команданте й сховавшись у ньому вiд реальностi, здурiв вiд безконтрольноi влади й, полiтичним трупом ставши, ще й нинi живе на свiтi – лише для того, щоб домордовувати свiй народ i кожноi митi доводити свiтовi абсурднiсть комунiстичноi практики.

А може, в цьому е свiй сенс? Напевне е: одурманений марксизмом-ленiнiзмом свiтовий плебс, який ще й досi тужить за соцiалiзмом, мав для свого прозрiння, немов музейний експонат, приклад деградацii кубинського троглодита, котрий призвiв до цiлковитого зубожiння свiй край, а народ – до божевiлля: на очах у всього цивiлiзованого свiту гримлять ще й нинi на Кубi фанфари й революцiйнi маршi, а зголоджений люд, доведений до стану зомбi, вигукуе хвалу вождевi.