Сторінка з книги

Батько пояснював Фаетоновi небезпеку його бажання. Та дарма, син уперся. А скiнчилось тим, що вiн упав iз сонячного воза, аж iз небесних високостей та й розбився об землю.

Римляни, звичайно, клялися своею вiрою й честю. Скити присягали на меч i коня. Германцi – на богиню Фрею, жiнку Вотана, найбiльшого з своiх богiв.

Дуже хитро-мудрий спосiб присяги був у малого племени фризiв. Їх присяга мала силу й вагу лише тодi, коли хто присягався, тримаючи рiвночасно пасмо свого волосся лiвою рукою, поклавши на лiву руку праву.

Вiзантiйцi присягали на грошi, монету. Видно, що мали вони рацiю, бо ж у Вiзантii можна було все купити за грошi: i правду, i право, i вiрнiсть, i навiть саму присягу. Англьосакси присягалися на душi померлих.

Народи християнськi не мали б присягатись та клястись, бо ж у Святому Письмi ясно сказано: «Не клянiться нiяк, – а най буде слово ваше: так – так, нi то нi». Одначе й християни пiдлягли тому старовинному людському звичаевi. І часом християнське закляття та присяга межують з богохульством та з поганою звичкою.

Не говорячи вже про загальнi звичаi клястися Богом, святими янголами i т. д. Деякi народи, особливо пiвденнi, виробили собi здавна зовсiм нехристiянськi форми присяг. Наприклад, дехто присягав на божу голову, на божу кров (у Провансi), iншi присягають i на «чортову кров» i т. д.

В часах середньовiчних бувало чимало кумедних форм закляття. Наприклад, була присяга «на павича». Цей звичай повстав iз того, що на врочистих гостинах та бенкетах подавали гостям печеного пава, прикрашеного його ж власним пiр’ям.

Цей момент i вибирали лицарi для виголошення своеi обiтницi виконати якийсь геройський вчинок, вiдбути якесь побожне паломництво чи чогось доконати в честь своеi «дами серця».

Жахливим способом присягався англiйський король Генрик VIII-й та його донька, згодом – королева Єлизавета: «Най спалить мене вогонь пекельний, якщо не дотримаю своеi обiтницi. Най душа моя перетвориться на гадину, най очi моi не побачуть, уха не почують, руки нехай менi повсихають, ноги нехай прогниють, – якщо порушу свою присягу».

Одно слово, було це щось подiбне до того, що ми часом чуемо на базарах iз уст украiнських перекупок. І можливо, що Єлизаветинi присягання ще й досi збереглися помiж англiйцями у формi популярного закляття «Год-де», себто «Най Бог мене прокляне!» А проте слiд тут зазначити, що саме ота Єлизавета, що так страшенно клялася та присягалася, надзвичайно легко порушувала всi своi врочистi обiтницi.