Нічний молочник

Вхiднi дверi за цей час кiлька разiв скрипнули, вiдчиняючись i зачиняючись. Мама виходила годувати курей. Вставати Іринi не хотiлося. Зате захотiлося шоколаду, i вона вийняла принесену Єгором плитку «Оленки». Розгорнула ii, прислухаючись до солодкого шелесту фольги.

Чи то вiд нiжного гiркувато-щемкого смаку, чи з якоiсь iншоi причини, а може, й зовсiм без причини, iй згадався Марiiнський парк i невисокий бiрюзовий палац за чорними стовбурами дерев. І хрускотiння снiгу пiд ногами згадалося.

І хоч тепло iй було пiд ковдрою i затишно, як нiколи, а спогади про парк трошки вкололи.

А тут ще й груди болять. Не п’е Яся стiльки молока, скiльки у маминих грудях набираеться.

За вiкном зупинилася автiвка.

«Єгор!» – зрадiла Ірина.

Квапливо, але обережно, щоб не розбудити Ясю, встала з лiжка. Одягнулася. Визирнула у вiкно.

Нi, не Єгорова машина стоiть за парканом. У Єгора червона, а ця чорна.

Стук у дверi.

– До тебе хто-то? – запитала, зазирнувши до кiмнати, мама. – Я пiду, одкрию.

– Ірина Анатолiiвна вдома? – пробасував незнайомий чоловiчий голос.

– Дома, дома вона, – вiдповiла мама.

– Скажiть, хай збираеться!

Мама влетiла до Ірининоi кiмнати перелякана.

– Там двое бритоголових, як з «Бандитського Петербурга», в чорних пальто, – тихо забiдкалася мама. – Видно, когось важного обидила. Може, мiнiстерську дитинку без молока оставила?!

Ірина квапливо вдягалася. Материн переляк передався iй. Руки тремтiли, ноги в теплi коричневi колготи нiяк не влазили. Минуло щонайменше десять хвилин, поки вона вийшла в коридор.

Зустрiлася поглядом з двома високими чоловiками в чорних шкiряних пальтах. Вони стояли бiля дверей нерухомо, як варта. Очi – холоднi, байдужi.

– А коли я додому повернуся? – запитала Ірина, вже виходячи й на ходу озираючись на схвильовану матiр.

– Як завжди повернетесь.

Один з чоловiкiв сiв за кермо. Другий посадив Ірину на задне сидiння, а сам умостився поруч з водiем.

Машина ревнула. З-пiд переднiх колiс посипала дрiбна крижана крупка.

Автiвка рвонула з мiсця так, що ледь не знесла випадково iхнiй дерев’яний паркан, бо кинуло ii на заледенiлiй грунтовiй дорозi спершу на огорожу, а потiм у протилежний бiк.

Водiй явно поспiшав. Ірина дивилася крiзь лобове скло i з жахом спостерiгала одну й ту саму картину: як автiвка пiд’iжджае на швидкостi просто пiд заднi свiтла черговоi машини й сигналить якимось незвичним звуком, що нагадуе сигнал повiтряноi тривоги з фiльмiв про вiйну.